6 Марк

Сказати що  я обурений – нічого не сказати. Руда, схожа на кішку, дівка мене вибішувала так, що хотілось опинитися від неї якнайдалі. Бажано в іншій країні. Я сидів за коричневим, товстим столом нотаріуса, і намагався втямити, що мій дядько в ній знайшов.

Ірину не можна було б назвати класичною красунею. В ній мало було жіночності в прямому сенсі цього слова. Тонка, худа, схожа на хлопця-підлітка. Висока, це було відразу помітно. Коротко і нерівно обрізані руді пасма, навіть після того як вона зняла недолугого берета не вляглись на голові як слід, а стирчали в різні боки. Зачіска «я помила голову і так лягла спати» в усій своїй красі.

Обличчя у дівчини було з широкими вилицями, шкіра на носі з розсипом блідих веснянок.  А от очі – точно як в кішки. Зелені, кольору хризоліта, витягнуті до скронь. Мене пробрало коли я лише раз зазирнув в ці відьомські очі.

І сиділа дівчина як кішка, ця енергія дикої тварини відчувалась в ній і дратувала.

І от цій приблуді дядько з якогось дива відписав половину всього що мав. Там всілякий дріб’язок типу депозиту в Приватбанку я не рахую. Але основну масу – не родичам, не мамі чи мені. А цій аферистці рудій!

І от вона сидить, очиська круглі, здивовані так ніби не очікувала того, що прочитав ФІцман. Ага, так я повірив. Ще б вона те не знала. Мабуть сама все і підлаштувала. Навішала дядьку Моні спагеті на вуха, а він старий дурень! Кому все віддає? Та вона профукає все багатство раніше, ніж я доїду до Києва!

І це я маю з цією відьмою жити в одному домі?

 Я вскочив з стільця і пішов геть з кабінету, в останню мить пригадав, що маю манери, і не шваркнув дверима так, щоб аж штукатурка обсипалась.

Зім’яв лист від Модеста, засунув його в кишеню штанів, і вийшов на вулицю. Сире, холодне повітря набилось в легені. В кишені завібрував телефон. Я на якомусь інтуїтивному рівні зрозумів уже, що то мама. І не став відповідати. Нехай за краще вважає, що я ще зайнятий з нотаріусом, ніж почне причитати  і лаяти брата. Дядьку Моні вже начхати, лежить в труні і зловтішається з нас гад. А мама в своїй істериці не тільки мені мозок з’їсть, а ще і бригаду швидкої викличе, щоб вже відіграти спектакль до кінця, і бодай якийсь глядач у неї був.

Я трішки пороздивлявся різнокольорові підодіяльники вивішені на балконі в будинку навпроти, і вийняв телефон. Набрав номер адвоката.

- Віктор Романович, маєте вільну хвилинку? – заговорив, обмірковуючи свою останню надію.

- Для вас – завжди, - співрозмовник здається  усміхнувся. - Кажіть, Марку Борисович.

- Чи можливо оскаржити заповіт, якщо він аж дуже з дивними умовами?

- А що саме вас збентежило?

- Стара людина заповідає півтори мільйони чужій жінці, це хіба не дивно? Вважаєте особа єврейської національності при здоровому глузді могла б так вчинити?

- Ви вважаєте спадкодавець не усвідомлював наслідки своїх дій?

- Саме так! – нарешті хтось вірно сформулював мої відчуття. – У дядька стовідсотково був маразм! Це можна якось довести?

Адвоката замислився, тим часом позаду мене стукнули двері контори. Я повернувся і побачив руду аферистку, що сховавши руки в кишені тонкої куртки йшла до перехрестя з Ришельєвською вулицею. В синагогу вона зібралась йти, чи що?

Але виявилось, що дівчина звернула до якогось кафе.

- І треба буде затребувати його медичні документи, - вивів мене з задумливого споглядання її сідниць адвокат. Я що прослухав все, дивлячись як Ірина переставляє ноги по тротуару?

- Перепрошую, Віктор Романович, - визнав свою неуважність я.  – Повторіть ще раз, що ви сказали. 

Стояв і ще п’ять хвилин слухав як адвокат розповідав, що саме треба зробити, щоб оскаржити дивний заповіт. Тим часом повернулась Вольна. В одній руці паперовий стаканчик з кавою, наче  в нотаріуса не пригощають цим добром, чи у нього не кошерно. О очах щось блищить – плакати вона збирається, чи грає просто? Звісно грає в бідну овечку, та тільки я її вже розкусив.

- Скоро я оскаржу цей заповіт, - сказав я їй. – Ми доведемо, що ти примусила дядька підписати ту дурницю,  а потім ти сядеш за грати!

- Йди в дупу, - огризнулась, втягуючи вихрасту голову в плечі.

Ага, я ж казав – ніяка вона не бідолаха! Тим менше я відчуватиму хоч якісь моральні сумніви, як буду викидати її з будинку.

А бестія зиркнула на мене з під лоба, подарувавши зелену блискавку з очей, і зникла в приміщенні контори.

Я ще постояв. І таки дістав лист. Хотів просто викинути його, це все повний непотріб. Адвокат зробить свою справу, і мені не доведеться грати в дядькові ігри. Але потім подумалось, а раптом в листі якась чергова нісенітниця, що стане додатковим аргументом дядькової неадекватності на суді?

«Марку», - було написано на конверті.

Я не вагаючись надірвав край і вийняв звідти аркуш паперу, де від руки було написано кілька рядків.

«Не скажу, що ти мій улюблений племінник, бо причин любити тебе у мене немає, - написав дядько Моня замість привітання.  – Але ти ділова людина, і я маю про тебе непогану думку. Тож відразу перейду до справи.

Я знаю що моя сестра буде наполягати на судах, але спробуйте тільки щось написати чи піти до поліцаїв – і не отримаєте і копійки. Жора вам ще не все зачитав, а тільки пів заповіту. Так би мовити добру його половину. Тож Ірку з хати виганяти не смій. То моя хата і моя воля кому її подарувати, ні ти ні Роза мені на неї грошей не давали, щоб командувати.

Погодься, що отримати пів заводу краще, ніж не отримати нічого. А якщо підеш оскаржувати заповіт то буде друге. Я і про це подбав. Програєш суд і все відійде Ірці.

Тому не слухай свою матір і її поради. Ти дорослий мужик, і тобі давно час навчитися самостійності і вийти з під мамчиної спідниці.

Саме тому з цього дня всі рахунки, пов’язані з моїм бізнесом блокуються. Жити будеш на свою офіційну зарплату.

Краще спробуй порозумітися з Іриною, вона хороша дівчина, хоч і колюча як їжак».