5 Ірка

Чим ближче час до призначеної зустрічі тим не затишніше я себе почувала. Я тричі перевірила чи не покакала Тая. Розклала суміш, приготувала пляшечку і загорнула її в рушник, щоб не вихолонула.

Прийшла тітка Фіра, яка погодилась мені допомогти. А ноги все більше наливались слабкістю. Було страшно йти і дізнаватись, що мені підготувала доля.

Так я боягузка. Що скажеш. Звикла ховатись в кутках. І от зараз мене ніби проти волі витягували на світло. Кудись туди, де глибоко і плавають акули.

Але все ж небажання запізнитись зіграло свою роль, і я вибігла з дому, залишивши немовля з тіткою. Сіла не роздумуючи на трамвай, і боролась з бажанням вискочити на наступній зупинці та чкурнути до моря.

Але я приїхала до нотаріуса Фіцмана. Офіс знайшла швидко, він був не далеко від залізничного вокзалу, очікувано на Єврейській вулиці. Де ще бути єврейському юристу, як не там? Стрімко, щоб не передумати штовхнула вхідні двері, і пройшла повз привітного секретаря до прочинених дверей де лунали тихі голоси.

Не знаю, що я очікувала побачити, можливо купу спадкоємців, але сильно розгубилась, коли зрозуміла, що окрім мене тут лише один чоловік.

Він сидів за напівкруглим столом спиною до мене, і обличчям до Юрія ФІцмана. Перше що я побачила, це чорняву потилицю, з коротким волоссям, і смужку засмаглої шкіри на шиї.

А потім він повернувся на шум. І я збентежилась ще дужче. Спадкоємиць Модеста Валер’яновича був красивим. Мабуть, без перебільшення, одним з найкрасивіших чоловіків що я бачила. Високий лоб під зачесаним набік чубчиком, майже рівний, тільки з ледь помітною характерною горбинкою ніс, брови в розліт, карі, немов кава з медом очі. Чоловік усміхнувся, демонструючи карколомно привабливі ямочки на щоках, але посмішка в  ту ж мить згасла, як тільки він зрозумів хто прийшов.

Губи, красиві, неприязнено стиснулись, від чого ямка на підборідді стала більш помітною.

- Ти спізнилась, - кинув мені він і розвернувся знову спиною.

- Сідайте, Ірино Олександрівно, - заметушився Фіцман, встаючи щоб привітати мене. Вказав на стільчик справа від себе. Подарував мені підбадьорливу усмішку, за що я йому була вдячною. – Що ж почнемо.

- А що більше нікого не буде? – вирвалось у мене, коли я зрозуміла, що на весь чималий кабінет з дорогими меблями і зручними кріслами нас з незнайомцем лиш двоє.

- Ця частина заповіту стосується тільки вас і Марка Борисовича, - нотаріус пройшовся до дверей кабінету і щільно їх зачинив. Я тим часом під злим поглядом того самого Марка Борисовича розстібнула куртку і розмотала великого шарфа. Стягнула з волосся шапку. І завмерла, вдаючи що Марк мене не цікавить.

Натомість чоловіка я цікавила ще і як. Час від часу він кидав на мене такі погляди, що я б мала від них перетворитись на гранітну статую. З чого така нелюбов? Але і я до нього не могла сповнитись приємних почуттів.

Чим більше він роздивлявся мене тим більше мені хотілось йому сказати: «Не витріщайся!».

Гнітючу павзу перервав нотаріус, який гучно грюкнув дверцятами металевого сейфу.

- Перш ніж  я зачитаю волю свого друга, я вручу вам його листи. У вас буде можливість з ними ознайомитись, але після прочитання заповіту, - пояснив Юрій Юрійович,  і простягнув мені конверт, де почерком дяді Моні було написано «Ірці».

Я тримала в руках паперове послання, а відчуття було таким, ніби старий стоїть поруч і зиркає на мене на задоволено. Але при цьому я добре знаю, що все його незадоволення і строгість напускні, і насправді він так виражає свою прихильність. Він був дивним і трішки грубуватим чоловіком, але серце у нього було добрим.

- Отож. Я, Іванов Модест Валер’янович, заповідаю своєму племіннику, Нейману Марку Борисовичу та Вольній Ірині Олександрівні свій будинок за адресою місто Одеса, Французький бульвар, двадцять три, в частці одна друга кожному, заощадження в Raiffeisen групі в частці одна друга кожному, - почав монотонно читати ФІцман. Марк трішки подався вперед вслухуючись. Я зробила так само, але почуте не вкладалось в моїй голові. – Станом на день відкриття спадщини, згідно нотаріального запиту, розмір вкладів спадкодавця становить три мільйони двісті тисяч сорок сім євро.

Далі мова йшла про якісь акції, заводи і пароходи, але у мене склалось враження, що у вуха набили вати. Так шуміла кров. Пів будинку мені, дофігальйон грошей мені – це якась помилка! По-перше, звідки в скромного дядь Моні такі гроші? По-друге, це очевидно розіграш, злий жарт старого.

От тільки ні нотаріус, ні Нейман не виглядали потішеними. Один – зібраний і серйозний. Другий – злий.

- І звісно отримати все вище перелічене вони зможуть з однією умовою, - продовжив читати Юрій Юрійович. – І Марк Нейман і Ірина Вольна мають прожити з дня, наступного за днем проголошення заповіту, чотири місяці в моєму будинку в Одесі. У випадку, якщо хтось з них самовільно змінить місце проживання, частка майна відійде іншому. У випадку, якщо обоє залишать визначене місце проживання, майно відійде в повному складі державі…

- Це нісенітниця! – Марк вскочив з місця, і тут же сів. – Він не міг в здоровому глузді написати таке!

- Модест Валер’янович прийшов сюди своїми ногами і жодних ознаків психічного розладу не виявляв, більш того, приніс довідку від психіатра, Романа Каца, ваша мати має його знати, про те що на день підпису заповіту психічними розладами не страждає, - нотаріус дозволив собі поблажливу посмішку. – Раджу прочитати листи, щоб прояснити собі ситуацію. У вас є півгодини, потім чекаю знову тут, для роз’яснення формальностей, пов’язаних з виконанням такого незвичного розпорядження.

- Це все – ти підлатувала! – гаркнув в мій бік Марк, загрозливо труснувши листом від старого наче зброєю. Я не втрималась і фиркнула у відповідь. Відчуття реальності покинула мене прихопивши з собою бентегу і страх, тож тепер реакція красунчика мене просто смішила.

Марк  тільки вище задер підборіддя і вийшов з кабінету, ледь не гримнувши дверима.