4 Ірка

Осінь щедра на неприємності. В найневдалішу мить, коли його допомога була конче необхідною, Модест Валер’янович відійшов у вічність. Його не стало тихо, без зайвих хвороб  і мук дядько Моня заснув і не прокинувся.

Майже три тижні я приходила до тями, не розуміючи що мені далі робити.  Думаю, якби не Тая я б просто пішла з дому Модеста Валер’яновича, адже не відчувала за собою жодного права там жити. Хто я така? Малолітня злодюжка, що хотіла обнести чужий огород, щоб не здохнути від голоду.

Дядько Моня приютив мене, дав дах над головою в замін я була його хатньою робітницею. Але от роботодавця немає, і виходить я тепер ніби непотріб в очах його рідні.

А родичів у старого виявилось чимало. Налетіли лиш почули запах спадщини.  Поки дід був живим, всі ретельно вдавали що Модест порожнє місце. Не пригадую, щоб за ті роки що я жила  у нього до нього заходило багато рідні. Хіба що тітка Фіра, якась там тридесята сестра, яка іноді навідувалась до Модеста Валер’яновича дізнатись чи він ще живий.

Вона ж допомогла організувати похорони, і строго наказала мені сидіти  в будинку і нікуди не зриватися. «Дитя мале, на вулиці зима, куди ти підеш? А так хоч хата під наглядом буде, ніхто не влізе, мені по ожеледиці менше бігати приглядати. Бо ж якщо щось з їх добром станеться, Роза мене живцем з’їсть!», - сказала добра тітка Фіра.

Маленька, кругленька, з коротким сивим волоссям  і великими добрими очима. Я б певно хотіла, щоб у мене була така тітка.

«Роза?», - стало цікаво хто там головний претендент на будинок.

«Сестра його, з Києва, - пояснила слово охоча Фіра. – Вона і синок її справжні кліщі. Якщо вже щось потрапить їм в руки, то не видереш. От і на Монині статки вони головні претенденти. Роза вважає, що все вже в її руках, іншим нічого тут ловити. Свого їм мало і мало».

І от я як на бочці з порохом сиділа і чекала, допоки Роза Валер’янівна і її син  викинуть мене з племінницею за шкибарки на мороз. Але ніхто не поспішав цього робити.

Так минуло майже сорок днів з дня смерті дядька Моні.

Тая тільки прокинулась, голосно покрехкуючи стала вимагати пляшечку, і заміни підгузка. І тут в хвіртку хтось подзвонив. Дзвінок був об лаштований так, щоб його було чутно в хаті.

Лаючись, я поклала дитину у манеж, подарований черговими знайомим. Кинула туди іграшок.

- Зачекай, мала, зараз гляну кого там принесло, а вже потім обід, - сподіваюсь племінниця мене зрозуміє.

Не зрозуміла, я побігла на вулицю, а в спину мені почувся вимогливий плач.

На порозі топтався ледь знайомий мені чоловік, років під шістдесят, з залисинами,  і сивим пасмом що прикривало лисину на тімячці. Одягнутий він був набагато краще ніж як – блискуче пальто, золотий годинник на руці, важкий шкіряний портфель в іншій.

- Е, чим можу допомогти? – я розгубилась.

- Ірина Олександрівна? – уточив чоловік, і скупо мені усміхнувся, коли я ствердно хитнула головою. – Ми можемо поговорити? Я Юрій ФІрцман, нотаріус Модеста Валер’яновича.

Я відмерла, почувши ім’я старого, і поступилась, звільняючи прохід.

- Ходімо в дім, - попросила чоловіка.

Влетіла в кімнату, підхопивши ридаючу малу на руки, і кивнула нотаріусу на крісло для гостей.

- Я підігрію суміш, вона дуже голодна, - пояснила чоловіку, і покачуючи дитину в руках, пішла на кухню.

Нотаріус не сів, а пішов за мною, стояв мовчки в дверях, спостерігаючи за тим, як я відміряю суміш і розбавляю її теплою водою. При цім вже давно примудрилась робити все однією рукою, бо так Тая поводиться спокійніше. Але від нервування ніяк не вдавалось закрутити кришечку з соскою.

- Давайте  я допоможу, - ФІцман протягнув руки, і я визнавши поразку передала йому дитину. Голівку Тая вже тримала добре, тож я не переживала, що чоловік її якось неправильно візьме.

Закінчивши готувати їжу для малої, і забравши її назад у нотаріуса, я нарешті зітхнула з полегшенням, приклавши до крихітних губок соску.

- Так про що розмова? – поспостерігавши як дитина жадібно присмокталась до пляшечки заговорила я.

- Про спадщину, - Фіцман так і стояв опершись на одвірок. – Модест Валер’янович залишив заповіт, і ви там фігуруєте теж.

- Цього не може бути, - я не вірячи похитала головою.

- Там чимала частина його майна, - продовжив дивувати мене нотаріус. – Але деталі ви можете дізнатися лише  завтра на офіційному зачитуванні заповіту. Це була його воля, щоб у мене зібрались всі спадкоємці на сороковини.

- Я звісно виконаю волю старого, він був мені як рідний. І прийду на зачитування, - я трішки задумалась. Нова спадщина яка б вона не була, уявлялась мені купою неприємностей. Особливо, після того, як я почула про Розу Валер’янівну і її сина. – Але скажіть, я можу відмовитись від спадку?

- Ні, - нотаріус похитав головою, від чого пасмо що прикривало йому лисину трішки сповзло, оголюючи рожеву плоть. – Ви прописані в будинку,  а отже прийняли спадщину автоматично. Як та, що постійно проживала на момент смерті із спадкодавцем. Чекаю вас завтра о тринадцятій за цією адресою, - чоловік поклав на стільницю чорний з золотом клаптик паперу.

І розпорощавшись залишив нас з Таєю переварювати звістку. От так Модест Валер’янович. Чого не очікувала від нього, так це такого широкого жесту як спадщина.

- Завтра дізнаємось, що нам перепало, - цілуючи пухнасту голівку промимрила я, і сховала візитку нотаріуса в кишеню своєї куртки.