2 Ірка

Я звикала до Таї, вона до мене. Дитина вже не так лякала, як в перші дні. Але іноді мене накривало диким розумінням – ось ця  грудочка плоті, це жива людина. Не прикольна лялька, якої  у мене ніколи не було. А справжня, але дуже маленька. Коли Тая сито затихала, і повільно обводила своїми мутними очима кімнату мені ставало неймовірно цікаво – які думки в цю мить рояться в її маленькій пухнастій голівці?

Згадує вона маму? Чи думає, що її мама я? І ставало страшно – а раптом я не впораюсь? Раптом Таю у мене заберуть, як забрали колись Петька?

Модест Валер’янович вселяв впевненість, і я гнала від себе страхи. Дядя Моня такий непримітний, тихий дідусь, насправді був ніби сталевим сердечником, навколо якого вертілись велетенські лопаті маховика. Варто йому було запустити процес, і все приходило  в рух. От і після появи Таї він просто комусь зателефонував – ніколи не лізла в його справи  і знайомства, але підозрювала, що знайомств у нього було незлічена кількість. І всі як одне – корисні. Дядю Моню боялись. Дядю Моню поважали.

Документи на Таю і мої кудись забрали, щоб оформити опіку на дитину. Мені ж залишалось гуляти з малою, годувати її, купати і слідкувати, щоб вона не заважала Модесту Валер’яновичу відпочивати. Чого б він не потерпів, так це посягань на свій сон.

Перша складність сталась через дві неділі. Гараж в якому жив Петя обікрали. Винесли чимало дорогого устаткування для ремонту автомобілів. Петька арештували.

Немов побита я принесла цю звістку додому. І вже знала – в очах Модеста Валер’яновича Петя вже дорослий чоловік, що має відповідати за свої вчинки,  і дід і пальцем не ворухне, щоб йому допомогти.

- Вор должен сидеть в тюрьме! – тоном Жеглова сказав дядя Моня, відриваючись від споглядання якогось серіалу.

- Але він не крав, - я колихала Тайку, і одночасно розмовляла. Відчувала себе чомусь нашкодившим дитям.

- Не крав - то випустять, - байдуже відповів Модест Валер’янович. І махнув, щоб не затуляла йому екран. Додав у спину: - Якщо не дурень то відсиде і вийде нормальним. Стаття поважна, чмирить не будуть.  А якщо дурень, то і на свободі толку з нього не буде.

От і вся підтримка.

Модест Валер’янович окрім іншого дуже упертий і суровий чоловік. Живе виключно по своїх злодійських законах. Там, у їх злодійському світі кілька «ходок» можуть тільки покращити біографію чоловіка.

- Але ж нам експертизу ще робити, - спробувала зайти з іншого боку я.

- Тим краще що на місці твій лоботряс. Шукати  не доведеться.

Я пішла поїти козу, переклавши сплячу Таю на середину дивана. Вона ще погано переверталась з спини на живіт, і тому під наглядом старого не мала б упасти.

Коза Мурка то окрема історія. І не така вона вже моя примха. Дяді Моні дошкуляє кашель. Роки проведені у в’язниці даються  в знаки. Але він не жаліється, мовчки терпить. Я ж десь чула, що гаряче козине молоко полегшує стан хворих на бронхіти. Тому і відкупила за власні заощадження у знайомої бабки козеня. Козеня виросло і перетворилось на невдячного монстра.

Мурка зустрічала мене ласкавими очима – вагітність трішки усмирила її буйний норов. В інший раз я б ні за що не купилась на її добрий котячий погляд. Знаю я цього виродка пекла – дивиться не тебе, слідкує, а варто обернутись як відразу буцне по сідницях безрогим лобом.

І дарма що ріг немає. Замість них є дві великі гулі, які б’ють з точністю снайпера. Але зараз Мурка чекає окіт. Вона неповоротка, їй важко ставати на ноги, пузо набрякло, вим’я збільшилось. Тому я без опаски ставлю їй відро з водою, докладаю сіна, і погладжую теплий бік. В руку мені штовхається якась козяча ніжка. Малюки вошкаються в середині кози, від чого її тулуб ходе хвилями.

- Ти потерпи, - кажу я Мурці. – Скоро будеш як я, мамаша.

Мурка дивиться на мене розумним поглядом.

- А може дядь Моня ще передумає? – з надією питаюсь в кози.

Петька шкода до сліз. Він добрий у мене. Тільки й правда непутящий. А як йому вирости було іншим? Тата ми не знаємо.  Я пам’ятаю смутні силуети, а потім і байдужі погляди чоловіків. Мама приводила їх в різні часи. Одного, іншого, третього. Хтось був добрий і приносив нам з братом цукерки чи червиві яблука. А хтось просив маму позбутися дітей, які заважають будувати сімейне щастя.

Зрештою вона здалась і відперла нас з Петьком до баби. Мені було вісім, йому п’ять. Бабуся нами займалась не сильно – вона більше хворіла. Велика, огрядна, схожа на гору холодцю. З тонкою червоною шкірою і завитим сивим волоссям. Мене вона лякала, здавалось якщо буду поводитись погано баба Люба мене просто з’їсть.  

Але за рік і баби Люби не стало. Тоді я не дуже розуміла що з нею відбувається. Зараз можу розповісти – діабет. Трофічні виразки на ногах, які не заживали. Сепсис. Мами в нашому житті більше не стало. Навіть бабусина кімната в комуналці не спонукала її подбати про дітей. І нас з Петьком здали в притулок.

Кімнату бабуся заповіла Петрові. Як меншому. І от йому залишалось рік до вступу в право володіння. Але тепер здається, на кілька років йому взагалі  не доведеться перейматися про житло. Був ще варіант оплатити власнику гаража збитки. Але звідки у нас з Петром стільки грошей? Я отримую скромну стипендію, бо рахуюсь учнем одного з ПТУ. Це Модест Валер’янович наполіг, щоб я хочу кудись віднесла документи. Після Нового року у мене буде офіційно спеціальність муляра. Не розумію навіщо воно мені. Але сперечатись з дядь Монею собі дорожче.

Зрештою  і до думки, що Петро під арештом я звикла по малу. Тим більше що з Таєю довго страждати мені не доводилось. Вибагливе маля займало увесь мій вільний час. На вулиці почало дощити, вересень повільно перетік в жовтень, і хтось із знайомих Модеста Валер’яновича припер нам цілий пакунок дівчачих речей.  Чого там тільки не було, все майже не ношене. У мене навіть думки не виникало купувати щось нове, власні гроші йшли з космічною швидкістю на суміші і підгузки. Навіть подумати б не могла, що маленькі діти так багато какають.