- Це що таке, Петю? – я з острахом дивлюсь на великий згорток, з якого підозріло попискує щось схоже на кошеня.
Але Петя у мене ніколи не вирізнявся любов’ю до безпритульних тварин, та і згорток занадто здоровий для кота. Брудний коричневий запраний плед, звернутий конвертом. Петро мнеться в кріслі, пальці великі, засмаглі до чорноти з нерівною каймою мазуту під нігтями. Обличчя винувате.
- Це Тая, - тихо, ледве чутно відповідає він.
- Тая? – я тупо перепитую, а підходити до дивана боюсь. Тая крекче, і намагається скинути з себе пухнастий не першої свіжості плед. – Ти що вкрав дитину? Петю?
- Не вкрав, - брат зітхає, закриває обличчя руками, на мить стаючи дитиною, якою він по суті ще б і мав бути. Всього сімнадцять. А потім рішуче дивиться на мене. – Це моя донька, - каже з викликом.
Я намагаюсь осягнути неосяжне. Я тітка! У мене виявляється є племінниця. Я вже сміливіше підходжу до згортка, відкидаю замусолений край.
- Ти впевнений? – навіщось питаю у Петра. І без всіляких слів та експертиз розумію, так це його дитина. Надто схожа на нього. Білий чубчик, такий само платиновий, як у Петі, очі сіро-сині, з характерним розрізом. Ніс, бровки – здається не мати її народжувала, а справжній ксерокс просто від копіював мого брата. – Ну гаразд, я рада що ви мене провідали, Тая справжня красунечка, - я здаюсь, проводжу кінчиками пальців по пухнастому чубчику. Такі м’які, такі дивовижні.
Я вже люблю це маленьке чудо. От тільки…
- А мати її хто? – боюсь така сама малолітка, як і Петя. Діти, діти, тільки залиш вас без нагляду, і от самі наробили дітей!
- Вона пішла від нас, - Петя бурмоситься, дістає з пакету брудну пляшечку. – Помиєш? Сама розумієш мені ніде.
Тая подає голос. Він у неї сильний, пронизливий. Здається мить, і Модест Валер’янович прокинеться і нагримає на нас.
Я хапаю пляшечку, несусь на кухню, споліскую її під гарячою водою. Петя вже стоїть в дверях, голубить до себе Таю, звільнивши ту від пледа. Дитина зовсім крихітна, одягнута в синій з жовтими квіточками комбінезон, явно великий на неї, на ніжках прихоплений великими шкарпетками щоб не бовтався. Тая хникає, дригає ніжками, намагаючись звільнитися від шкарпетки.
- Там суміш в пакеті, - каже Петько. – Треба розвести кипяченою водою. Тая їсти хоче.
Я слухняно дістаю з пакету почату упаковку молочної суміші, читаю на жовтій упаковці дозування. Ніколи не годувала маленьких дітей. Петька то мені дістався вже п’ятирічним, він кашу їв, і суп. А тут чудо мале. Розумію, що Петро буде канючити щоб я йому допомогла.
А у мене Модест Валер’янович. Вижене, сто відсотків вижене, і мене на вулицю, зразу як прокинеться.
Ну добре, потім пояснювати буду старому як так вийшло усе. А зараз треба вгамувати маленького монстрика. Вмикаю чайник, води там не багато, закіпа швидко. Розводжу в пляшечці суміш, все згідно вказівок на коробці.
Але суміш надто гаряча.
- Ти її під кран холодний підсунь, - радить Петя, як більш досвідчений.
- Ти б може повернув дитину матері? – охолоджуючи пляшечку знову пропоную я. – Не до лиця тобі ці ігри, Петю. Дитина не іграшка.
- Яка там гра, Ірко, - він притискає малу грудочку до себе. Але вона продовжує пхекати. Уперта. – Женька мені малу вчора принесла, сказала, що вона зустріла любов всього свого життя, а я так – непорозуміння. І донька теж непорозуміння. Каже, що як міг зробити малу, то і нянькати її зможу. Бо там, в новому житті Тайка їй тільки заважає. Не хоче новий принц чужий прицеп виховувати.
- І скільки твоїй Жені років? – я пробую пляшечку, пальці вже заніміли від холоду. А от суміш ще тепла.
Збовтую її знову, і видавлюю кілька крапель на руку. Ніби не пече. Та я вирішую остудити ще трішки – діти ніжні, не дай Бог опечеться малявка.
- Двадцять, - Петько мене дивує. А от гіпотетична невістка розчаровує. Мало того що звабила шістнадцятирічного підлітка, так ще і дитину покинула на нього. Безвідповідальна особа.
- У неї мають бути родичі, - я простягаю брату пляшечку, і той незграбно намагається всунути її Таї. Дівча плюється, і не хоче смоктати. – Дай сюди! – не витримую я. Не те щоб я вміла годувати дітей з пляшечки. Але мені здається я впораюсь.
- Не знаю. Ми якось не розмовляли про її сім’ю, - повертається до розмови Петя. – Ти зможеш подбати про Таю?
- Що? – я ледь не випускаю з пальців пляшечку, до якої голодне дитя нарешті присмокталось. – Петю, звісно ні! Я не вмію, не знаю..
-Я думав ви жінки все вмієте, ну що там стосується дітей, - Петя понуро опустив голову. Зітхає, а у мене серце стискається від жалю. – Ну подумай, Ір, куди я з нею? В інтернат?
- Не знаю! Ти мав сам подумати коли її робив куди ти її! – я ледь не зриваюсь на крик. Але боюсь розбудити Модеста Валер’яновича.
- Ірка, - Петько зітхає. – Я в гаражі живу. Ти ж знаєш. В інтернаті нестерпно, я там у мужика одного на підхваті, він каже я толковий. Давай я у тебе Таю залишу, зароблю трішки грошей, і заберу її? Квартиру зніму. Немає мені куди її нести, Іро.
Розумом я усвідомлюю – Петько правий. Але уступати йому мені тим більше страшно. Мене роздирає два бажання – пожаліти та погодитись, або просто виставити брата з дитиною за двері. Не знаю що для мене гірше.
Таю влаштують в будинок дитини. Може навіть знайдуть її непутящу мамцю, позбавлять ту батьківських прав. Ми самі з Петьком проходили цей шлях. Нас теж забрали. Здали в дитячий будинок. Не так там і погано. Ну майже. Просто втекти звідти хочеться. І кожну чистеньку дитину грязюкою закидати хочеться тільки за те, що вони з мамою живуть і з татом, і з бабусею, і їм не треба битися за місце під сонцем…
Тая випила більше половини суміші. Гикнула, зригуючи на і так брудний комбінезон.
- У нас памперсів немає, - раптом видав Петько. – Вона зараз засне, а я сходю куплю. А потім заберу її, - Петько кукситься. Але очевидно сприйняв моє мовчання за відмову.
#858 в Сучасна проза
#4120 в Любовні романи
#1893 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 04.03.2021