40 Надя

Падаю на ліжко і зариваюсь головою в подушку. Божевільна. А Яр зараза. Я лише на мить розслабилась, а він одразу скористався.

Тіло палає. Всюди, куди він встиг торкнутися губами. Та і там де не встиг теж. О Боже! Я ж навіть з чоловіком ще не розлучилась. Почуваюсь зрадницею. Не думала, що розлучення це такий складний процес. Як я зможу потім довіритись іншому чоловіку? Як він буде мене торкатися? У мене крім Ігоря нікого не було. 

Певно через це теж треба пройти. Стерти з себе Ігоря назавжди. Але з Ярославом? О ні. 

Зранку почуваюсь геть розбитою. І виходити з кімнати мені впрше лячно. А що як Яр захоче поговорити? А мені прибити його хочеться. Він не мав права розпускати руки! А я не мала права відповідати йому. 

Лежу до останнього. Поки Макс не прокинувся і не почав мене шпиняти, що хоче їсти. 

Дивлюсь на годинник. Ми проспали автобус до міста. А на таксі у мене більше немає грошей в бюджеті. Отже з пошуками садочку доведеться почекати до завтра. 

— Мам! Я довго чекатиму? — Макс крутиться. — Чи ти хочеш, щоб я з голоду помер? 

Доводиться йти на кухню. На щастя Яра там немає. 

Але коли вже залила малому пластівці молоком, Ярослав виходить з Нікою. Я скептично дивлюсь на два криві хвостики на її голові. 

На Яра не дивлюсь демонстративно. По-перше трохи ніяково. По-друге, боюсь що побачу в його очах переможний блиск. Зрозуміє, що мене до нього тягне і стане сміливіше приставати. А що, як я не встою? І ми остаточно зіпсуємо наші стосунки з ним. 

Чим скоріше я знайду роботу, тим краще. З’їду звідси нафіг. Подалі від спокуси і потенційно розбитого серця. У мене ще шрами не зарубцювалася після першого чоловіка. Не варто завдавати собі нових ран. 

— Надю, — гукає Яр. — Глянь на мене. 

— Навіщо? — відвертаюсь до мийки. Вдаю, що мені дуже треба помити чашку. 

— В тебе все гаразд? 

— ЗВІсно! 

— Ти сьогодні вдома? — питання мене трохи збиває з пантелику. Тому я все ж повертаюсь. Аби потонути в зелені його погляду. Коліна слабнуть. НАвіщо він так на мене дивиться, наче хоче з’їсти? 

— Вдома, а що? — пересилюю себе щоб відповісти. 

— Можна залишити НІку з тобою? У мене на будівництві купа справ. А я боюсь її туди вести. Вчора вона ледь не постраждала під краном. 

В голосі Яра благальні нотки. Я зітхаю. Ну не монстр же я. 

— ЗВісно можеш залишити. 

— Дякую! З мене шоколадка. І зефір! — він розцвітає спокусливою посмішкою. Не можу відірвати погляду від його губ. Яр теж на мить зависає. — Я пішов, — каже нарешті невпевнено. 

Ми залишаємось з дітьми самі. І я повільно видихаю. Все не так страшно, як я собі науявляла. 

Готую обід, ставлю в духовку гуску. А потім веду малечу на вулицю. 

Діти весело граються, я спостерігаю за ними, обдумуючи свій бізнес план. Але думки постійно перескакують на ті фантастичні відчуття, шо дарували мені вчора Ярові губи. Це було не схоже ні на що, що я переживала в своєму житті. Тож про гуску забуваю досить швидко. А коли згадую, розумію що мене може цілком очікувати вугілля замість м’яса. 

— Малі! Я на хвилину до хати! — командую їм. — Ви тут обережно.

Сама біжу в будинок. З кухні тягне горілим! От же ж чорт! Хапаю рукавичку-прихватку і витягую гуску, та важка, виривається з руки і падає мені прямо на ноги, обляпуючи жиром штани. Пече! Як же боляче! 

Я квапливо стягую одяг, мчусь у ванну, пам'ятаючи що діти на вулиці самі. НА пошуки мазі часу немає. ТІльки прикладаю холодне до опіків, і біжу переодягнутися. Треба забрати дітей в будинок. Потім вже лікуватися буду. 

Я вискакую на вулицю. Здається минуло хвилин пять чи десять поки мене не було. Але на задньому дворі малих немає.

— НІка! Макс! — кричу я. 

— Що? — Ніка виходить з-за будинку до мене. Мить полегшення, яка знову змінюється тривогою.

— А де Макс? 

— А його дядько забрав…