39. Ярослав

Найкраще завершення божевільного дня. Немов Надя — це сонце, гріюся в її промінні, намагаюся зловити кожну мить цього примарного і такого крихкого щастя.

І справді. Усвідомлюю, що зараз дуже щасливий. Ніжність затоплює серце до цієї такої неймовірної нестерпної красуні. Розумію, що в принципі не повинен відчувати всього, що відчуваю до неї. Вона не подобалася мені раніше. Та щось змінилося. Змінилися ми.

Дратує. До божевілля просто бісить мене. І наступної миті чарує. Змушує думати лише про неї. Марити нею. Прагнути її. Мріяти бути поруч. Ловити її погляди. Збирати блиск її очей, мов колекціонер. Дихати нею. Хотіти володіти, щоб була тільки моєю і більше не рвалася в місто, кудись там ще, доводячи свою самостійність. Навіжена, але така жадана.

Усміхаюся, коли відчуваю, що вона засинає на моєму плечі, міцно-міцно пригорнувшись. Ніжності так багато, що хіть навіть не малює в голові вульгарні картини. Я просто не хочу злякати цю мить, бо вона така чарівна. Така неймовірна.

Наскільки це можливо, милуюся її обличчям. Темний локон закриває щоку, але я, обережно підхопивши його двома пальцями, боячись розбудити дівчину, відкидаю. Ніжно проводжу тильною стороною долоні по її обличчю. Ледь торкаючись, майже невагомо.

Вона така чарівна, розслаблена, моя. Як я хотів би зупинитися в цій миті. Діти щасливо сплять, а ми разом дрімаємо на дивані. І нема непорозумінь, суперечок, гніву… Нема проблем. Нема нікого більше в цілому світі. Тільки ми і наші діти.

Надя сонно бурмоче щось собі під носа. Певно, щось сниться. Вона навіть не реагує на те, що телефон бринить мелодією. А мені навіть байдуже — мій чи її. Якось все в цю мить другорядне.

Розумію, що їй незручно. Слід віднести в її кімнату, покласти на ліжко, щоб відпочивала після важкого дня пошуків роботи, впертюшка моя. 

Обережно підхоплюю її на руки. Легка, мов пір’їнка. Обвиває руками мою шию і продовжує спати на плечі, ніжно всміхаючись. Яка ж вона сексуальна зараз. Цікаво,чи вона хоч знає про це? Чи її чоловік казав їй про її вроду? Навряд. 

Спогади про нього дряпають серце недоречнимм ревнощами. Не хочу про нього думати. Та вже пізно. Кров закипає миттєво. І я не стримуюся. Ніжно торкаюся її вуст своїми.

Вона, ще не прокинувшись, відповідає. Пригортається палко і ніжно, мов би від того, чи поруч я, залежить її життя. А я відчуваю, що не можу контролювати себе. Цілую палко і вимогливо, щоб не виникало сумнівів, що вона моя. Прокладаю доріжку з поцілунків від розпашілих бажаних вуст ніжною шиєю аж до тієї пори, де светр приховує від мене бездоганне тіло. Своїми дотиками стираю дотики іншого. Назавжди змиваю чужі поцілунки.

Надя відгукується на несподівані ласки з усім бажанням і пристрастю. Зминає моє волосся в долонях, відповідає на поцілунки, обіймає і не намагається відштовхнути. Захмелілий її реакцією, знову впиваюся в вуста, обережно забравшись рукою під тканину светра. Проводжу химерні лінії плоским животиком, ніжно піднімаючись догори. Стискаю долонею пружні груди, все ще закриті від мене дурною тканиною бюстгальтера. П’янію від нашого маленького божевілля. Насолоджуюся кожною секундою, кожним її дотиком чи поцілунком.

Позбавляю бажану дівчину светра, тепер маючи змогу не лише руками, але й вустами дослідити її, вивчити її тіло до міліметра, мов би вона безцінна реліквія, а я божевільний фанатик.

Але саме цієї миті телефон розривається мелодією. Мій телефон. І Надя відстрибує від мене, мов це не вона щойно палала від бажання.

— Вибач… — я не знаю вибачаюся за дзвінок, чи те, що щойно відбулося. В її очах горить щось таке, чого я не розумію. І від того не знаю, як поводитися.

— Візьми. Може щось важливе, — приглушено відповідає вона.

— Потім візьму, — шепочу я.

— Бери тепер. Мені все одно треба до Макса, — тараторить Надя і схоплюється з дивана. А тоді, прикриваючись светром, швидко йде з вітальні, кинувши останнє: — Добраніч.

— Добраніч, — відповідаю я. А сам думаю про те, що ця ніч буде дуже довгою. Але зранку ми маємо припинити бігати і нарешті поговорити чесно про нас і наші стосунки.