38 Надя

Я обійшла кілька салонів і роздала візитки. Висновок не дуже втішний. Щоб влаштуватися на роботу треба віддати Макса в садочок. А йому ще і трьох років немає. 

Але я вперта. Я знайду садок малому. Проте виникла інша проблема. Необхідно шукати роботу ближче до садочка. Або навпаки. А у мене роботи ще немає. 

— Мам, я в томився! — Макс починає скиглити. І я не смію йому дорікнути. Він цілий день на ногах. а скільки тих ніжок? 

Садочок ми сьогодні шукати не будемо. Повертаємось додому. Їдемо автобусом. Грошей шикувати на таксі у мене немає. ЗВісно завдяки продуктам Яра я трохи зекономила, і не багато витрачалась. Але і почуваюся я через це бідною родичкою. Якою власне і є. 

Додому потрапляємо пізно. Макс ледве не засинає. 

Яр у вітальні з НІкою. Цікаво, він на роботу сьогодні ходив? Чи так і сидів з малою вдома? 

В душі якась зловтіха. От відчув на своїй шкурі все те, що відчувають жінки після розлучення. З кожної праски зараз розповідають про рівність прав жінки і чоловіка. Але чомусь забувають, що жіноче рівноправ'я обмежується з народженням дитини. 

— Як справи? — питаю у них. Втомилась я за день так, що навіть сваритися сил немає. 

— Я приготував вечерю, — каже Яр. 

— Та невже? 

— Я вмію готувати. Їж бери. 

Дивлюсь на Макса. Той куняє. Певно, їсти не буде. Веду малого в кімнату, і кладу на ліжко. Коли повертаюсь у вітальню, Яра вже немає. ВІдчуваю на мить розчарування. Але потім махаю рукою. Зазираю в сковорідку. М'ясо смажене, в іншій — щось схоже на плов чи різотто. Не дуже розбираюсь. 

Але живіт зводить від голоду, тож я з радістю насипаю, пробуючи на ходу. Смачно. Чи то я така голодна, що мені зараз цеглину з майонезом подай і то смачно буде? 

І зараз мені навіть не до гордості. 

Я вся поринаю в думки про своє майбутнє. Отже, з моєю освітою я можу влаштуватися перукарем. Але не офіційно. А зняти місце в салоні і платити господарці. В цілому не погано. Грошей на старті треба не багато. Візитки у мене ще старі залишились…

Помивши за собою тарілку, пересідаю на диван. Бездумно клацаю пультом. 

— Залиш, — чую голос Яра. На екрані якесь кіно. Ну добре. 

Він бере з холодильника пляшку безалкогольного пива і сідає поруч зі мною. 

— Чому не питаєш, як у нас день? — каже мені, намагаючись зазирнути мені в очі.

— І як? 

— Кепсько, — він робить ковток. А я дивлюсь, як рухається його кадик. Заворожує. — Ніка ледь під колеса крану не потрапила… До сих пір як згадаю… 

Я несвідомо беру його за вільну руку. Стискаю долоню. Яр не ворушиться. Як би не було, але мені його трохи шкода. На нього теж все це звалилось…

Щось я геть розклеїлась сьогодні. І очі самі собою злипаються. Я борюсь із сонливістю, розуміючи, що варто дійти до своєї кімнати. Але вдається погано. 

Плече Яра така близьке. Що я не втримуюсь, і кладу голову туди. Вона занадто важка. Заплющую очі всього на мить. Від Яра приємно пахне. І коли він не верзе якісь дурниці, то він геть і не поганий. Приємний я б навіть сказала. Посиджу так. Подихаю тихенько запахом його парфумів. Можна навіть уявити, що це мій чоловік, а у нас сімейна ідилія.

Я завжди мріяла, щоб так. Щоб сидіти тихенько ввечері, коли діти сплять. І про щось говорити. Обійматися… Чую, як Яр дійсно обіймає мене, зміщуючи руку так, щоб тепер моя голова була у нього на грудях. Треба б обуритись, але я майже сплю. Ритм його серця заколисує мене остаточно…