37. Ярослав

За тих кілька секунд все життя пронеслося перед очима. Кажуть, це буває перед смертю. Та для мене, якщо щось станеться з дочкою, це рівносильно власній кончині. Бо хоч Ніка й не жила зі мною від народження, та за ці кілька днів я дуже чітко усвідомив, що вона — найдорожче, що в мене є. Найцінніше. Кажуть, діти — сенс життя. Я з цим згоден.

Кидаюся до Каті. Вона хоч пояснить де і що.

Але не встигаю добігти. Помічаю дочку і змінюю напрямок руху.

Ніка, яка впала прямо під колеса величезної машини-крана, вціліла. Згодом розумію, що вціліла дивом, враховуючи всі деталі: шум на будівництві і таке інше. Благо, що Катя має гучний голос, водій — хорошу реакцію, а кран справний

Підхоплюю мою маленьку. Злякалася. Опинившись в моїх руках, починає плакати. 

— Вона плакала, не слухалася, хотіла вас побачити. І я повела її на екскурсію. Якби ж я лише знала… — тараторить помічниця.

— Що вона втекла від тебе чи що сталося? — питаю в неї, водночас намагаючись заспокоїти малу.

— Так, побачила вас, висмикнула руку і помчала. Я нічого не встигла зробити. Прямо під колеса! Я мало не вмерла! Ви винні мені вихідний! — я міг би посварити її за нахабність і те, що не впильнувала мою дівчинку, але не стану. Надя має рацію: я перекидаю Ніку на когось іншого. Це лише я маю нести за неї відповідальність.

— Добре, — шепочу я і йду з будівництва геть.

— Ярославе… — щось мені вслід кричить головний інженер, але я навіть не зупиняюся, щоб вислухати. Поспішаю забратися звідси якнайшвидше.

— На сьогодні скасуй всі мої зустрічі і всі справи. Я недоступний для всіх, — кажу секретарці і забираю доньку в авто. 

— Ти дуже злякалася? — питаю в маленької.

— Дуже, — киває вона. — Я не бачила машини. Я бігла до тебе.

Як можна не побачити величезного крана, якого чути за кілометр, я не знаю, але сперечатися не буду. Так то так. Обіймаю дочку знову, гладжу по голові і дякую всім святим усіх релігій за те, що вберегли її. Досі я не був набожний, але сьогодні якось переглянув свої погляди. Вирішив, навіть в церкву зайти якось. На днях.

— Що ти хочеш зараз? Може морозиво? Заїсти стрес. Чи шоколадку? Все, що скажеш. А хочеш великий торт з шоколадного морозива? З’їмо все вдвох в кав’ярні в парку, га? Або в дитячій кімнаті? — я готовий на все. Нема такого, в чому я б відмовив їй зараз. Все, аби лише з ясних оченята пропали сльози.

— Я хочу до мами, — раптово каже дівчинка. І моє серце стискається від болю, мов би кліщами його зімкнули.

Я ладен на все, справді. Все, окрім цього. 

Віддати Ніку, щоб знову роками її не бачити? Наступного разу Каріна приїде, коли дочка піде в перший клас? Чи ще пізніше? І чи потрібна вона їй, якщо за всі ці дні Каріна жодного разу не подзвонила і не спитала, як вона. Не хотіла поговорити по відео. Взагалі не дала про себе знати ніяк, окрім того, що прислала маманю. І то я не в курсі, чи то колишня прислала тещу, чи та сама надумала нанести мені візит. От чи нормальна мати зможе жити днями, не знаючи, як її дитина?

— Доню, мама зараз за кордоном. Вона в відрядженні, — кажу перше, що приходить на думку.

— Але ж подзвонити ми їй можемо? — допитується мала.

— Спробуємо, — обіцяю я. А що мені ще робити? — Тільки ти не засмучуй маму, не кажи про те, що сьогодні сталося.

“Інакше повернеться твоя психована бабця” — додаю подумки.

Каріна бере слухавку не одразу. Проте сваритися починає на випередження.

— Що таке, Мартинюк?

— Мамо! — радіє малеча. — Коли ти приїдеш?

— Тато ображає тебе? В вас щось сталося? — питає, ніби її це хвилює.

— Ні, він класний. Тут є Надя і Макс, ми з ними дружимо. Але я скучила за тобою!

— Слухайся тата. Я приїду згодом, — зітхає жінка.

— Згодом — це коли?

— Каріш, ну де ти? — на фоні чується чоловічий голос.

— Все, я маю йти. Доню, цілую тебе. Мартинюк, а ти дбай про дитину і прожени з дому циганів, бо я тобі влаштую веселе життя! Твоє щастя, що я поки далеко. Я тобі не мама. Коли приїду я, Ніка буде зі мною.

Я хочу щось заперечити, але банально не встигаю. Каріна кидає слухавку. От і поговорили.