36. Ярослав

Що ж за впертюх то такий?! Як з нею взагалі домовлятися, коли вона все своє торочить? Якийсь триндець! 

Бісить мене, але разом з тим змушує серце запустити шалений темп биття. Нестерпна жінка. Нелогічна. Але без неї не хочеться бути. Та що це таке взагалі?

Її слова про те, що Ніці буде краще з Каріною, боляче б’ють мене. Страшно собі зізнаватися, але це те, чого я справді боюся. Навіть думки про це нестерпні. Я зичу для доньки лише добра, я надто багато часу сумував за нею. Ні, я не вважаю свою ситуацію подібну до Надіної. Вона каже це лише з гніву на свого чоловіка.

А проте вона в своєму рішенні невблаганна. Забрала сина, викликала таксі і змилася в місто. А я залишився сам на сам з Нікою і ретельно вибудуваним планом на день. І відчуттям розчарування та гнівом на себе, що не зміг її переконати. Не зміг втримати біля себе. Хоч на трохи. 

Почуваюся безпораднім перед нею. Бо щоб я не робив, для неї все не так. Але коли двері зачиняються, відрізаючи мене від цієї дівчини, серце стискається. Я реально за нею сумую? За цим адреналіном, що відчуваю поруч? За бажанням пізнати смак її губ, змішаним з роздратуванням, таким звичним для нас? Що за дурниці? Я дорослий чоловік, а не сопляк!

Але поруч з нею починаю сумніватися в усьому. В тому, що не дурне закохане хлопчисько. В тому, що знаю, як розмовляти з жінками. І в тому, що справді її ненавиджу, як раніше. 

Щось мені підказує, в тих іскор, що палають між нами, інша назва.

Та стараюся про це не думати. В мене своїх справ купа.

— Поїдемо сьогодні з татом на роботу, — кажу донечці. Вона знизує плечима. 

— Мені там буде скучно, — зітхає.

— Я зроблю все, щоб було цікаво, — обіцяю.

Але сказати — одне, а зробити — геть інше. Я й сам не знаю, як влаштовувати час і чим зайняти малечу. І знову згадую Надю, трясця їй. От вона чудово поладнала з Нікою і без проблем може організувати дозвілля дітворі. І в цьому теж є її особливо чарівність.

Збираємося в дорогу, беру з собою іграшки і вантажимося в машину. Цього разу нас не зупиняють даішники і ми без пригод добираємося в офіс.

А там роботи непочатий край. Як завжди.

— Катрусю, в тебе сьогодні новий обов’язок. Пограйся з Веронічкою, добре? — прошу в секретарки. Вона дівчина хороша, в самої дітки. Впевнений, зможе розважити малечу.

— Тату, я хочу з тобою, — наполягає дочка.

— Ти будеш і зі мною, і з Катею, — виділяю їм пів кабінету. Точніше диванчик і журнальний столик. Там розкладаємо іграшки Ніки. Катя сідає з малою там, а я — за своїм столом.

— Знову няню не змогли знайти? Може мені підшукати когось для вас? — між іншим питає жінка. Радію, що маю таку компетентну помічницю. Хоча для неї особисті завдання річ буденна. Вона і подарунки для Олі на свята замовляла раніше. 

— Підшукайте варіанти. Я потім розгляну. Головне — гарні рекомендації.

— Добре, подивлюся, що вам запропонувати, — привітно каже жінка.

А я вже наперед розумію, що знаю, кого хочу. В усіх, прямих і переносних значеннях цього слова. Мені потрібна Надя. Щоб була з Нікою, чекала мене з роботи, вправлялася на мені в колючих фразах і магнетувала своїм неймовірним поглядом. Інша не потрібна. Кожна інша — не вона.

Бляха, та що це зі мною таке? Це ж Надька, ходячий кошмар мого дитинства!

І найбільша спокуса на тепер. Трясця!

Беруся за папери. Спершу перевіряю фінансові звіти. Щиро намагаюся сконцентруватися і не думати про чорняве непорозуміння, що звалилося на мене, як сніг на голову. Тоді розумію, що сконцентруватися на цифрах я не можу, а отже є робота для моєї забитої не тим, чим треба, голови. Давно не був на будівництві. Це я вже його закинув. Раніше щодня приходив, особисто все контролював, а тепер все ніколи. Але як вийти так, щоб Ніка не помітила? 

Обережно встаю на ноги і, намагаючись злитися з інтер’єром, крокую до виходу.

— А ти куди? Я з тобою! — одразу Ніка кидається до мене і схоплює мене за ногу.

— Я скоро прийду. Я в туалет, — шепочу дівчинці. — Побудь поки з Катею.

— Тільки недовго, — зітхає дівчинка.

Виходжу з кабінету і впевнено направляюся за встановленим напрямком, але дорогою стаю свідком конфлікту між менеджером і клієнтами в готелі. Намагаюся владнати ситуацію, пропоную можливі варіанти, які задовольнять всіх. Врешті все закінчується добре, але потратив я на це добрих півгодини. Зазвичай дрібниці. Але там на мене чекає Ніка, тож…

Поспішаю на будівництво. Там вже зводять стіни. Повсюди триває робота. Техніка гарчить. Прораб дає настанови. Головний інженер лається і курить. Але, побачивши мене, кидає бичок на землю, придушує черевиком і йде назустріч.

Кілька хвилин ми розмовляємо про справи насущні, як раптом жіночий виск оглушує мене, перекрикує навіть шум від баштового крана.

— Ніка! — чую це слово. Чую дуже чітко. І серце завмирає.

Я повертаюся і бачу Катю, яка несамовито верещить. Розумію, що це вона кличе мою дочку.

Але не бачу самої дівчинки. І від того моє серце падає в п’яти.