34. Ярослав

Тепер, коли Оля більше не стоїть між нами, відчуваю особливий магнетизм до Наді. Ніколи не був бабієм, але тут виглядаю саме таким, бо щойно розійшовся з однією дівчиною, як уже підбиваю клини до іншої. Але чхати, як це виглядає зі сторони. Зупинити себе я не можу. Я ніби захворів нею. З тієї миті тоді в душі, всі мої думки лише й про Надю. Навіть уявити не міг, що таке відбудеться зі мною.

Вона вдає хоробру і сміливу, майже неприступну. Але варто зазирнути в її очі цієї самої миті, як все стає зрозуміло. Між нами спалахують іскри.

— Лише дурень не боїться, — хоробриться вона. — Хоча я не сумнівалася в тобі.

Вона хихотить і, набравшись сміливості, відходить, але я не дозволяю. Беру за руку і розвертаю до себе. Вона опиняється надто близько. В спалахах її карих очей я бачу пристрасть і від того забуваю навіть своє ім’я. Я просто не можу дати їй зараз піти геть. Моє серце ось-ось вистрибне з грудей, а тілом пробігають електричні імпульси в передчутті бажаного, немов я розряджений прилад, який зараз підімкнуть до джерела живлення. Вона — моє джерело.

— Втекти не вийде, — шепочу я і врешті долаю відстань між нами. Цілую ніжно неквапливо, мов справді боюся душу з кави. Наче боюся сполохами. Злякати. Боюся зробити щось не так і зруйнувати цю фантастичну мить між нами.

Всього одна мить, а скільки емоцій. Сто років не відчував подібного. А може й взагалі ніколи. Вона відкриває в мені невідомі грані чуттєвості. І якщо так лише від поцілунку, то що ж буде, якщо…? Ні, думати далі не дозволяю собі. Я й так не розумію, що відбувається.

З коридору лунають дитячі голоси. 

— Тато! — чую, кричить Ніка. 

Ми водночас відстрибуємо одне від одного. Якусь мить дивимося в очі. А тоді…

— Що ти собі дозволяєш? — різко питає вона і дає мені легкий ляпас. А тоді біжить в коридор, звідки навпроти вибігає моя мала.

— Що сталося? — питає вона. Я ж все ще спантеличений і розгублений. Хоча даремно. Щось таке і варто було очікувати.

— Мені сон поганий наснився, — скаржиться малеча і біжить до мене. Врешті схоплюю донечку на руки, а Надя йде в кімнату до сина.

— Що тобі приснилося? — питаю я.

— Що мене викрали, — хникає маленька. Золота моя дівчинка. Пригортаю її до себе ближче.

— Це лише сон. Він вже в минулому, — шепочу. — Я нікому не дозволю тебе викрасти. Все буде добре. Я обіцяю.

Несу малу в кімнату, одягаю, вмиваю і ми виходимо на кухню для сніданку. Надя з Максом вже там. Вони швидші, бо їм не треба заплутати косу. Благо, я знайшов доступний відеоурок у Гуглі і зміг з третьої спроби зробити щось більш-менш нормальне з волоссям донечки.

— Прикинь, що мені зубна фея поклала під подушку, — хвалиться малий. І поки діти налагодили конект, я звертаюся до дівчини, що накриває на стіл.

— Тобі допомогти?

— Не треба! — різко відповідає вона. — Просто не підходь до мене і це буде найкращою допомогою.

— Яка тебе муха вкусила? — ну реально, що з нею? Що не так? 

— Ти ще питаєш? Прочисти мозок, Мартинюк. Може зрозумієш, — хмикає вона.

— Сьогодні всі жінки навколо мене сказилися, — тихо коментую я. — Поясни, що тебе так розізлило?

— Може в твоєму різнокольоровому світі і заведено так поводитися, та я по старинці все ще ціную порядність. Що б сказала Оля, якби побачила тебе зараз? — бурчить Надя, завершуючи розкладати тарілки.

А, ну так. Я ж не сказав їй останні новини.

— Їй було б байдуже, бо ми з Олею розійшлися. Все в минулому, — кажу я. Кажу і очікую, що вона зрадіє. Проте Надя пильно дивиться на мене, а тоді знову насуплюється.

— А ти довго часу не втрачаєш.