33 Надя

Теж роблю собі каву, позиркуючи в бік вхідних дверей. ЖІночка до нас сьогодні завітала колоритна. Пальто з песцевим коміром, пишний бюст, зростом майже як Яр. Чомусь одразу пригадалась Фрекен-Бок. І манерами необділена. 

А Ярик очевидно не обділений жіночою увагою. Проте погані його справи, якщо після Олі до нього такі дами приїздять. 

Він заходить на кухню, куйовдячи своє волосся. Ми зустрічаємось поглядами. 

— І хто той дракон в спідниці? На мілф потягнуло, Мартинюк? — питаю його. 

— Теща, — каже він втомлено. — Ти її слова не сприймай близько до серця…

— Я від твої рідні і не таке в свою адресу чула, — відповідаю йому. — у мене імунітет до твоїх родичів і їх чорних ротів. 

— Вибач, — раптом каже він. 

— За що? 

— За моїх родичів. Їх не просто терпіти. А Людмила Сергіївна мені зовсім не рідня. 

— Так, — тягну розуміюче. — Ти до мене підлизуєшся зранку? 

І розумію, що цей паскудник не лише підлизується, а ще і роздивляється мої ноги. Кров приливає до щік. Хочеться осмикнути коротку футболку. Але пізно. Тоді зрозуміє, що зміг мене збентежити. Тож просто виставляю одне стегно вперед. Дивись, якщо тобі так подобається. Але чіпати все одно не смій. 

— З чого ти взяла? — бачу як сіпається його кадик. От же ж кобелина рідкісна!  

— Бо ти підозріло добрий зранку. Ще й після візиту цієї… Хвої…

— Ти краще скажи, звідки вона дізналась про вчорашні події? Що примчала на таксі? — питає він задумливо. 

І робить крок до мене. От це дама. Ми занадто близько. А у мене ще з вечора голова забита тими самими питаннями. Звідки Ігор дізнався про Макса і його зуб? Хоча тут відповідь на поверхні. Напевно з поліклініки хтось доніс. Пам'ятається наш дільничий фельдшер була з ним в дуже приязних стосунках. 

Зараз ця ситуація мені бачиться під іншим кутом. То раніше я навіть раділа що Марія Максимівна така привітна з Ігорем, і можна було завжди потрапити на прийом без черги. Особливо коли Макса вів сам Ігор. 

Я так задумалась про своє, що пропустила той момент, коли Яр опинився впритул до мене. ВІд нього пахло … чоловіком. Кавою, лосьйоном якимось. Тікати вже пізно було, від відрізав мені всі шляхи до відступу. 

Яр потягнувся до столу, щоб взяти свою чашку. Я переводжу подих. НЕ до мене. Чому ж тоді пульс пришвидшився. А в горлі пересохло? 

Він зазирає трохи збентежено мені в очі. І я тону у його погляді. Земля з-під ніг просто провалюється. І подих перехоплює. ВІдразу пригадуються і наші поцілунки і обійми. 

Та я збоченка якась. Але нічого не можу з собою вдіяти. По шкірі бігають мурахи. 

— Надю, не дивись на мене так, — пошепки каже Яр. 

— Як так? — теж шепочу я. Наче боюсь злякати цю мить, той зв'язок, що утворюється між нами. 

— Спокусливо, — каже він. — У тебе не очі, а вугілля. Там просто зникнути можна. 

— Таке скажеш, — нарешті трохи отямлююсь. Від страху, що якщо нічого не обитиму, він знову мене цілуватиме. А я йому не Оля. 

Оля! Згадка про цю даму миттю розвіює всі чари. Їй він напевно плів щось таке подібне. Задурив дівчині голову. Але зі мною цей фокус не пройде. 

Яр бере в руки пасмо мого волосся і пропускає його між пальцями. 

— І волося таке мяке…

— Ти, пікапер, — виходить саркастично. — Прибережи свої компліменти на ту, яка на них ведеться. 

— А на що ведешся ти? 

— На щирість, — кажу я. 

— Я щиро хочу тебе поцілувати.

— Душ з кави давно приймав? — але пальці у мене вже слабкі. Можу і просто під ноги чашку впустити. 

— А якщо я не боюсь?