32 Ярослав

Деньок видався ще тим. А тому заснув я швидко і легко. Певно, надто втомився. І мені навіть на диво нічого не снилося. Хіба що перед ранком примарилося, що змія заповзла в моє ліжко і намагалася задушити. Бррр. 

Зірвався на ноги, а коли усвідомив, що то лише сон, вирішив вже не лягати. Врешті я можна сказати, що вже виспався. Прийняв душ, заварив каву. 

Поки в будинку була тиша, я міг побути наодинці зі своїми думками і прийняти якесь рішення відносно майбутнього. 

Отже, я позбувся Олі. Це те, що давно треба було зробити. 

Але продовжувати працювати мені необхідно, бо врешті треба забезпечувати дочку. І так, я все ж хочу забрати її в Каріни. А, отже, потрібно або миритися з Надею, або…

Ні, ніякого або. Думки про Надю і так не покидають мене, а тепер, коли між нами нема тіні колишньої, бачу не лише можливість, але й необхідність все налагодити. Сам не розумію, що зі мною діється, але я краще буду завжди сваритися з нею, аніж кохатися з іншою.

Думка перервалася коли в двері постукали. Кого ще принесло так рано?

Та коли відчиняю двері, одразу розумію причину мого нічного видіння. Змія таки прилізла.

— Мартинюк! — з порогу тоном Каріни заявляє Людмила Сергіївна. Чи то радше Каріна розмовляє голосом мами? Не важливо. Обидві жінки попили мені чимало крові. — Де дитина, іроди такий? 

Вона впирає руки в боки і намагається зазирнути мені за спину, в очах такий осуд і цікавість, наче сподівається побачити в будинку наркопритон і стриптизерок. 

— Я не розумію. А де їй бути? Спить, — розводжу руками. Де вона тут взялася? Чого їй треба? Але спитати не встигаю.

— Буди! Я забираю внучку! Тобі довіри немає. Як був телепнем, так і залишився! — вона намагається посунути мене в бік з порогу. І незважаючи на свої габарити, не справляється з поставленою задачею.  

— Ніхто нікого нікуди не забере! — а отут я вже не збираюся вдавати з себе привітного господаря. Як буде потрібно, то можу й прогнати.

— Ти вчора її чуть не угробив! Я все знаю! Розвів тут якийсь притон, прости господи, а ця дурепа, моя донька, ще й дитину тобі дала. Батька бач Нікусі не вистачало, хотіла як краще. А я казала Каринці, що то дурна затія! З тебе толку ніякого нема. Дитині в цьому кублі розпусти не місце! — Здається, що з її роту виривається набір слів. В якому важко зловити зв'язок, але вловлюється основний сенс. Я нікчема і дитині зі мною погано. Звідки тільки взяла? 

— Яке кубло? Який притон? Ви при тямі? — різко питаю я.

— Карині все розказали! У тебе тут цигани живуть! Чим це тобі не притон? Не здивуюсь, якщо ви тут обкурились вчора всі і за дітьми не дивились! — і вона принюхується, наче справді хоче вловити запах заборонених речей. 

— Здається, це ви обкурилтся! — гримаю я. Більше її терпіти не збираюся. Ця маячня обурлива. — Які цигани? Що ви вигадуєте? І хто це в вас такий інформатор?

— Я до тебе по хорошому! Мене так таксі чекає, давай дитину і розійдемось миром, — на чолі у Людмили Миколаївни виступає піт, не зважаючи на те, що на вулиці прохолодно. А щоки трясуться від гніву. 

— Я вам ще раз повторюю: Ніка залишається в мене. А вас я не затримую.

— Я прийду з поліцією, Мартинюк! І тоді ви всі сядете у в'язницю! І ти, і цигани твої! — тикає в мене пальцем. 

— Та хоч з МЧС-никами! — розводжу руками. — Будь ласка, не бороню вам. 

Це ще я сказав, що за наклеп теж можна просити правосуддя. Але то таке. Мені достатньо, аби вона звідси просто пішла геть. Звісно, можна було б і запросити її до будинку, побачитися з внучкою, але не після цієї маячні.

І саме в цю мить з своєї кімнати вийшла Надя. 

— У нас гості? — позіхаючи, питає дівчина. Обертаюсь і бачу, що вона в одній футболці, яка доходить їй до середини стегна. 

— Ага! — радісно підстрибує Людмила Сергіївна. — От що тут у тебе! — і хапає з кишені мобільний, пальці тремтять, поки вона намагається сфотографувати Надю. — Напівгола дівка! Саме такого від тебе Мартинюк я і чекала! І це при дитині! Сором! Огида! 

— Що ви робите? Припиніть, — я видираю в неї телефон, не даючи їй зробити світлину. Ще лише цього бракувало. — Як ви смієте?

— Телефон віддай, хапуга! — моя майже теща здається готова кинутись на мене з кулаками. 

— Зараз віддам! Та зачекайте ви, — намагаюся перевірити, чи сфотографувала вона дівчину чи ні. Обурює, що вся ця ситуація виглядає такою патовою.

— Я все поліції розкажу! І про хвойду в будинку, і про грабіж! — верещить Людмила Сергіївна.

— Хвойда тут біля дверей тупцюється, — кидає Надя, і нарешті йде з поля зору тещі. 

— Ну це вже занадто! Хто ви така, щоб приходити в мій дім і ображати моїх гостей? — я віддаю їй телефон, перевіривши, що він “чистий” і виштовхую жінку трохи назад, щоб врешті закрити двері. — Наступного разу без поліції навіть не приходьте! — кажу наостанок і нарешті завершую цю ідіотську розмову. Треба буде встановити кращий замок на хвіртку. А ще краще найняти охоронця. Надто багато непроханих гостей останнім часом.