31. Надія

Всю дорогу я обіймаю Макса і стараюся заспокоїти його, хоча в самої тремтять руки. Не можна показувати дитині, що мені страшно. Він має знати, що це дрібниці. Щоб не плакати. Щоб не боятися. Йому це ні до чого.

— Не бійся, Максе. Я не дозволю, щоб тобі зробили боляче. Я буду поруч. Правда, тату? — втішає малого Ніка. Від її підтримки, дитячої безпосередності мені хочеться всміхатися і плакати від зворушення. Все ж вона дуже хороша. Не вдалася в своїх батьків.

Хоча варто віддати належне, я вдячна Ярику за те, що він повіз нас у лікарню. Я хотіла брати таксі, але його вчинок справді гідний. 

Коли заходимо в приміщення, Макс нервує. Крутиться, ховається за мене і готовий розплакатися. Я підтримую як можу.

— Лікар чекає на вас, прошу, — каже медсестра з рецепшену через хвилин десять очікування. Я підштовхую малого до дверей, на які нам вказали. Ніка починає ревіти, що спонукає розплакатися і Макса.

— Ти то чого? — чую, питає Ярик.

— Йому будуть робити боляче? — питає мала.

— Звісно, ні, — каже чоловік. Що вони говорять далі, я не знаю, бо ми входимо в кабінет.

— Такий дорослий хлопчик і плаче? Що це таке? — лікар молодий привітний чоловік тепло всміхається. Складається враження, що він добре ладнає з дітьми і може навіть заспокоїть Макса. Бо я сама ледве стримую паніку, що змушує серце шалено колотитися в грудях. От і як заспокоювати дитину в такому стані?

— Дай но я подивлюся, що в тебе тут? Я обережно, обіцяю, — каже він. Макс схвильовано дивиться в його очі, схлипує, але вже не так плаче. Сідає в крісло і сіпається, коли бачить у руках лікаря інструменти. — Потримайте його, — наказує лікар мені. 

У мене знову починають тремтіти руки. Я тримала Макса, коли йому робили прививку. Враження в обох м'яко кажучі гнітючі.

— Я тобі десять кіло цукерок куплю, — обіцяю. — І ти Ніці зможеш похвалитись, що тобі зуб оглянули…

— Зуб майже вибився, — констатує лікар. — Зараз підете в дитячу стоматологію, хай видалять.

Він клацає в комп'ютері електронне направлення. А Макс продовжує хникати. Рвати зуб йому страшно. І я його розумію, бо сама теж дуже боюсь стоматологів. 

***

В машині Макс нарешті заснув. В пакетику у нього уламок молочного зуба. Забрали, щоб покласти для зубної феї під подушку. Я і сама дуже вимучена. Це був дуже довгий день. 

— Стань біля магазину, — кажу Яру. Сил злитися на нього в мене вже немає. — Треба зубній феї купити якийсь подарунок. 

— А що фея їх купує? — подає голос Ніка. Блін, думала вона спить теж. 

— Я жартую, — кажу дівчинці. — Авжеж фея все приносить сама. Я просто куплю до чаю зефір, бо той, що купував тато я з’їла. 

— Ну добре, — погоджується мала.

— Сподіваюся, сподобався? — подає голос Ярик. І дивиться так, ніби то він мені якийсь подарунок зробив, а не звичайні солодощі з магазину купив.

— Не дуже. У нього смак не такий як в дитинстві, — відповідою вперто. Хвалити я його не збираюсь. Хай його Оля вихваляє. 

— Шкода, — відповідає і паркує авто біля найближчого супермаркету. 

Я виходжу з машини, на ходу перелічуючи гроші в гаманці. Залишилось небагато. Ще і поліклініці довелось оплатити знеболювальне… 

В цей час телефон озивається в кишені. Кидаю погляд на екран і бачу свекруху. 

— Так, — відповідаю неохоче. 

— Ти там мого сина вгробити вирішила? — замість свекрухи чую голос Ігоря. Як він дізнався так швидко?