30. Ярослав

Знаходжу Олю в вітальні. Вона стоїть в центрі і зацікавлено розглядає стіни.

— Знаєш, що отут буде класно? — каже вона, почувши, що я увійшов.

— Що? — питаю, дивлячись на неї.

— Новий диван, а над ним три абстрактні картини по діагоналі. Буде круто. Бо тут як ніби чогось бракує… Якось пусто. А ось той хлам - на переробку, — вона киває на стелаж з книгами. Дідусь обожнював читати і зібрав чималу бібліотеку. Я теж часом люблю скоротити вечір за цікавою історією.

— Це ти тут перестановки вже плануєш? — я просто в шоці від Олі.

— Ну так, прикидаю на майбутнє, — вона ніби ніяково всміхається, але це така Оліна маска. Насправді вона зовсім не сором’язлива ніжна дівчинка, а доволі продумана і хитра жінка. Це я вже розумію.

— Пробач, але що змусило тебе подумати, що ми з’їжджаємося? — я здивовано дивлюся в її очі. Ніколи я не давав їй марних надій і завжди був максимально відвертим і чесним. 

— Ну я ж знаю тебе. Ти приймеш правильне рішення. Коли ти відсудиш дочку в колишньої, Ніці буде потрібна мама, а я єдина, хто може нею бути, — логіка залізна.

— Оль, ні, — я заперечно хитаю головою. — Нічого не буде. Це все помилка.

— Ти не хочеш забрати малу собі?

— Хочу, але це наші сімейні справи. Не треба тобі в це втручатися, бо таке враження, що ти вже все розпланувала і вирішила, — я розумію, що вихід один. Треба порвати з нею зараз, бо завтра вона вже збиратиме речі, щоб переїхати сюди. А я знаю, як ніколи чітко, що мені це не підходить. Я просто не хочу.

— Так і є. Розпланувала і вирішила. Хіба ж це погано? Ярику, я знаю, що тобі важко наважуватися, але це єдиний вихід. Іншого нема. І глибоко в душі ти знаєш, що це правильно, — вона тисне на мене, робить крок вперед, зменшуючи відстань між нами. Її погляд повний переконання. Але в мене своя правда.

— Ні, Олю. Я знаю, що це не правильно. — зітхаю. 

Підходжу до вікна і якусь мить дивлюся на сніжинки, що кружляють надворі. Олін варіант подій був би найпростішим. Я б далі займався бізнесом, вона б дбала про Ніку. Каріна б влаштовувала своє життя, як заманеться. Всі були б задоволені. Але це не правильно. Не для мене і не для Вероніки. 

Повертаюся до неї, сповнений рішучості: 

— Не виходить, Оль, — знову зітхаю. — Не виходить. 

— Про що ти? — дивується вона.

— Про нас, — відповідаю. 

— Ти жартуєш?

— Ні, — я беру її руку в свою. — Одного разу я вже хотів бути з жінкою заради дитини. Нічого з цього не вийшло. Я не маю права давати тобі марних надій. Ти прекрасна. Ти заслуговуєш на краще. Того, що між нами, завжди було мало для одруження. Розумієш?

— Ти маєш іншу? — жіноча логіка Олі. Хіба ж річ в тому.

— Ні, — кажу я. 

— Тоді що не так? — в її голосі з’являються нотки істерики. — Я ж все для тебе роблю. Що ти ще хочеш?

— Оль, прошу тебе. Ти ж завжди знала, що я не можу тобі дати всього. Ми тисячу разів говорили про це.

— Так, але я думала… З часом ти зміниш свою думку.

— Пробач, — щиро кажу я. Мені шкода, що такого дійшло.

Саме в цю мить з вітальні лунає дитячий крик і плач. Забувши про все на світі, я біжу туди. А там розгортається картина: налякані діти, стривожена Надя. І я розумію, що не зважаючи на сварки і непорозуміння, зараз лише я можу допомогти їй. 

— Хутко збирайтеся, ми їдемо в лікарню. Бігом! — командую я.

— Я можу допомогти? — питає Оля.

— Та ні, ми впораємося. Пробач за цей день. Відпочивай… Може ти ще встигнеш приєднатися до друзів на дачі? Не хочу, щоб через мене пропали твої вихідні.

Вона нічого не каже. Лише киває і йде з будинку. А я веду Ніку вдягатися. Поїдемо всі разом з лікарню.