29 Надя

— Ходімо на вулицю, — пропоную дітям. Дивитися за Яром і його пасією у мене немає жодного бажання. Але і залишити Ніку саму з цією парочкою не хочу. От поїде Ольга, і далі хай Яр робить, що хоче. Вчиться вже нарешті бути відповідальним татом, а не тільки кобелем, що жодної спідниці не пропустить. 

Щодо мами Ніки, то воно навіть не дивно, що вона така. Який їхав таку й здибав. Зробив дитину і втік. А та теж хороша… Але Ніку все одно шкода. Вона гарна дівчинка і не дуже й примхлива. 

Виходимо на вулицю. 

— Коли вже та тітка піде? — питає Макс.

— Мені вона не подобається, — підтакує Ніка. 

— Скоро піде, — кажу їм. — А потім ми з вами пообідаємо і ви ляжете спатки… 

— А що буде на обід? 

— А що б ви хотіли? 

За цією розмовою ми обходимо будинок, і я сідаю на лавку, дозволяючи малим побігати й погратися. В голові така каша. 

Яр з його неоднозначною поведінкою. Сварка. Слова, що ми нагородили одне одному. Він вважає, що я на його гроші приїхала? Образливо до пекучих сліз в очах. 

Де я звернула не туди? Чому в цьому житті ні від кого немає підтримки? Ні від рідних, ні від чужих… 

Набираю маму. Зараз вона єдина людина, з якою я б могла поговорити. 

— Доцю, я зайнята, — каже вона квапливо. — Працюю. Давай наберу тебе ввечері. 

— Мам, я від Ігора пішла, — випалюю. 

— Давно пора! Той паразит не заслуговує такого щастя як ти. Ну давай, пізніше позвоню, розкажеш.

Вона скидає виклик. От вам і вся підтримка. Звісно, мама коли дізналась, куди її гроші пішли була дуже зла. Дала мені гроші на адвоката. Але і лаяла мене останніми словами. Як я могла так опростоволоситись? Як могла повірити чоловіку? Така собі підтримка. Мамині адвокати мені нічим не зарадили. Мама була ще злішою. 

Занурившись в свої думки, я геть втратила зв'язок з реальністю. І пильність. Дітвора бігала і верещала, влаштувавши собі перегони. А між тим на задньому дворі лежали ще якісь дошки і каміння. 

З думок мене вириває плач. Я стрепенулась і кинулась до купи малих. Обоє лежали на землі, заливаючись сльозами. Здається, Макс перечепився через камінець, а Ніка вже перечепилась за самого Макса. 

— Ну що тут? Що? — я підіймаю спочатку Ніку, бо вона плаче гучніше, і обдивляюсь її з усіх боків. 

Потім тягнусь до Макса. І з жахом бачу кров. 

— О Боже, Макс. Що таке? — у нього все підборіддя в крові, змішаної з брудом і шмарклями. 

Руки починають тремтіти, а в очах мерехтять мушки. Так, Надю, заспокойся. Не можу. Я зазираю сину в рот і бачу розсічену губу. Ніка, побачивши кров, реве ще сильніше. І теж починає тремтіти. 

— Ходімо всі в будинок, Макса треба вмити, — бурмочу я. Треба віддати Ніку батьку. Я зараз неспроможна за ними дивитися. 

Витираю Максу шмарклі і слину рукавом. Він сіпається. Певно рух занадто різкий, і йому боляче. 

— Ну тихіше, — підхоплює його на руки. Важкий, але я зараз не відчуваю ваги. 

Притискаю до себе. Гладжу по спині.  

— У Макса кров! — кричить Ніка до когось. 

До нас йдуть Яр і Оля.

— Що сталось? — стурбовано питає Ярослав. 

— Впав, — коротко відповідаю я. — За дочкою наглянь.

Якщо він ще мені зараз нотації читатиме, я його вб’ю. Але пізніше. Бо треба заспокоїти сина, і обробити йому рану. За моєю спиною щось тихо бурмотить Оля. Певно осуджує мене, акцентуючи перед Ярославом, яка я погана мати. 

Макс поступово перестає ридати. Я заводжу його у ванну, вмиваю з максимальною обережністю. І зазираю в рот. Половини переднього зуба немає. Губа вже посиніла і набрякла. Нерівно сколотий зуб буде її травмувати. А коли випаде сам — невідомо. Треба везти малого в лікарню.    

В цю мить мені хочеться ридати поруч з ним. Але не маю жодного права.