27. Ярослав

Гойдаю Веронічку на гойдалці. Вона аж пищить від щастя, як же приємно чути її дзвінкий сміх. Бачити її дитинство. Знову думаю про те, як багато втратив.

Як раптом мене зі спини міцно обіймають. Жіночі руки скріплюються на грудях. В шию отримую легкий поцілунок.

— Оль, ти що? — зараз це геть не приємна дрібничка. Це дратує. — Діти ж.

Я намагаюся звільнитися з її обійм, не зробивши їй боляче, але хватка в неї ще та. Доводиться силоміць розмикати руки. 

— Ярику, та ну тебе! Що тут такого? Хай Ніка бачить, хай росте в правильній атмосфері, — заперечує вона.

— Можна я сам вирішуватиму, що добре, а що погано для моєї дитини? — так, я злюся. Бо якого дідька, Олю? 

Авжеж, я розумію, що вона давно не згодна на вільні стосунки, але заперечити не наважується, оскільки боїться, що тоді я її кину. Але я ненавиджу хитрощі та інтриги. Я завжди буду гарно ставитися до неї, але якщо нам більше не по дорозі, це нормально. Не нормально маніпулювати, щоб отримати своє. А саме цим вона тепер займається.

— Чого ти нервуєшся? — вона хмуриться, але ненадовго. — Я ж нічого поганого не роблю. Добре, царівно-несміяно, не буду тебе торкатися перед дітьми. Але ввечері ти мені все компенсуєш.

— Тобто ввечері? Ти лишешся на ніч? — це вже цікаво.

— А ти хочеш мене вигнати? Я думала, ми проведемо разом вихідні. Ти, я і Ніка, — вона позирає скоса на Макса, що, чекаючи черги на гойдалку, грається кубиками.

— А я думав, ти хочеш поладнати з Нікою, а не спілкуватися зі мною чи Надею, — парирую. Оля всміхається кутиками вуст.

— Звісно, я поладнаю з нею.

І вона намагається, але Ніка не поспішає подружитися з чужою тіткою, яка весь час обіймає тата. Навпаки, мені здається, вона схильна ревнувати. Он як супить носик.

Мені не подобається, що донечка незадоволена. Оля в принципі не входила в мої плани і я бачу, що вона тут зайва.

— Що тобі подобається, люба? Хочеш на морозиво? Чи може на шопінг? — чую, як Оля щебече малій.

— Що таке шопінг? — перепитує дівчинка.

— Ну, це коли ми йдемо в магазини і купляємо все, що подобається. Або хоча б приміряємо те, що не можемо купити. Така розвага. Коли ми з татом будемо жити разом, ми з тобою обов’язково ходитимемо на шопінг разом. Ти і я. Уявляєш, як буде круто? — почувши це, Надя закашлялася. І я теж ледве не вдавився повітрям. Бо, по-перше, як можна обіцяти дитині те, чого ймовірно не буде. Я ж не давав приводів думати, що ми маємо з’їхатися. По-друге, ще лише бракувало нав’язати моїй дочці поведінку інфальтивних баб, які тільки й чекають, щоб з кредиткою чоловіка чи тата шлятися торговими центрами. Ненавиджу цих фіф.

Погляд чіпляється за Надю. Ось, хто птаха іншого польоту. Думаю, що хотів би, аби Ніка брала приклад з неї.

Але зробити Олі зауваження не встигаю.

— Тату! — кричить Ніка і тікає до мене. Ловлю її на руки.

— Що, моя мила?

— Ти будеш залишати мене на подружок, як мама? Я не хочу її! Я хочу бути з тобою! — дівчинка на межі плачу. Намагаюся заспокоїти її, поки не почалася істерика.

— Що ти, люба. Я тебе ні на кого не лишатиму. Як ти могла таке подумати? А що означає, як мама? Вона часто залишала тебе на подружок?

— Дуже часто. А вони давали мені ляльку чи альбом з олівцями і казати сидіти, поки самі розмовляли телефоном. А деколи замикали мене в машині, щоб я чекала їх з магазину. Я не хочу так більше. Я піду до Наді, пусти. Вона хороша, — мала майже зістрибує з моїх рук і біжить туди, де Надя грається з Максом пластиліном. Пригортається до жінки і з острахом позирає на нас.

— Вона звикне, — заспокійливо каже мені Оля. — Тим паче я не буду залишати її в машині. Як до цього можна додуматися взагалі? Твоя колишня не дружить з головою, що досить сама кидає дитину, ще й не таких ненадійних подруг. Це диво, що Ніка дожила до тепер і з нею все добре з такими-то няньками.

Оля абсолютно права. Я навіть уявити не міг, що Каріна так поводитиметься. Це її вина, бо саме вона доручала Ніку неблагонадійним людям і десь віялася. Якби не ця історія, я б навіть не дізнався. То мені бачити малу було заборонено, а вона тим часом залишалася з ким попаде.

Але з Каріною я розберуся згодом.

— Олю, відійдемо, — кажу я і відкликаю її в коридор, щоб сховатися від чужих очей. Там вже змінюю тон на серйозний. — Що ти говориш дитині? Ти за словами слідкуєш взагалі? Не треба їй такого обіцяти! Як це: “коли ми будемо жити з татом”?!

— А що таке, милий? В чому проблема? Ти ще не обдумав моєї пропозиції? Тепер зовсім очевидно, що Ніку в Каріни треба забрати. І ми зможемо це зробити. Ми будемо чудовою сім’єю, — щебече вона і буквально накидається на мене з поцілунком. Встигаю зрозуміти, що її поцілунок більше не розпалює мене. Не дарує насолоди. Я байдужий до її дотиків. І навіть більше — все це мене просто дратує. Але зосередитися на відчуттях і відштовхнути дівчину я не встигаю. Саме цієї миті чую поруч тонкий дитячий голос з нотками розчарування.

— То це правда?Ти будеш жити з цією тьотею?