25. Ярослав

Здається, мить я таки підібрав невдалу. Не розумію дивного відчуття, але коли кажу про Олю, почуваюся зрадником і придурком. Якщо розібратися детально, то в нас вільні з Олею стосунки і поцілунком з Надею я не повинен образити жодну з дівчат. Хоча розумію, що насправді все набагато складніше. І бути з ними двома вдома цілий вихідний буде ще тим випробуванням. Навряд чи вони чудово поладнають і в нас вийде прекрасна швецька сімейка. Прости Боже.

Бачу, як погас погляд Наді. Мені одразу хочеться пояснити, що в нас з Олею не серйозні стосунки, але усвідомлюю, що це нічого не змінить. Я все одно виглядаю в очах “родички” козлом і це вже остаточно.

— Ясно, — видає Надя і встає з стільця. — Добре. Тоді добраніч. Піду до Макса.

Вона йде з кухні, а тут все ще висить атмосфера гнітючості. І це ще Оля навіть не приїхала.

Йду спати, розуміючи, що не засну. Та коли мені таки щастить побороти свідомість, видіння являються виключно еротичного характеру. В головних ролях я і Надя. То я ніжно цілую її вуста, гладжу волосся, купаюся в її усмішках… А то безцеремонно здираю одяг, покриваючи шкіру гарячими поцілунками, безсоромними дотиками, доводячи і її і себе до піку насолоди. В снах Надя піддатлива і м’яка, ось, що відрізняє їх від реальності.

Прокидаюся, не в змозі відійти від пережитих емоцій. Та згадавши про приїзд коханки, весь настрій зникає.

Надії на те, що Оля передумає їхати все ще живі, але я усвідомлюю, що цього не станеться. 

І не помиляюся.

Дівчина з’являється рівно о дев’ятій. Саме тоді, коли ми маємо сідати снідати. Діти бігають в будинку, а Надя задумливо накриває на стіл. Сьогодні вона зі мною практично не розмовляє. Лише обмінюємося кількома фразами чисто по суті. Певно, за ніч вона все ж накрутила себе і повернула нашу вчорашню бесіду проти мене остаточно. Я теж почуваюся некомфортно. Уся ця історія дивна і неправильна. І приїзд Олі до моєї дочки, і моя реакція на Надю… почуваюся закоханим школярем. З цим треба розібратися врешті.

Оля виглядає, як завжди ефектно. Чорна сукня підкреслює її ідеальну фігуру, наверх накинуто хутряне пальто, а в руках клатч. Вона впевнено проходить в будинок (не вперше ж), навіть не попросивши мене зустріти її. Звісно, в неї є ключі. Я давно зрозумів, що набагато зручніше дати їх їй, бо всякі трапляються ситуації. Оля не зловживала і без запрошення не приїздила, зате часом їй не доводилося чекати мене на вулиці, коли ми домовлялися зустрітися одразу в мене. Її присутність ми помічаємо лише тоді, коли вона звертає на себе увагу дзвінким:

— Привіт.

— Привіт, — всміхаюся я і повертаюся до неї. — Чому не подзвонила? Я б хоч зустрів.

— Навіщо? Я ж не якась там далека родичка, гостя, — вона кидає промовистий погляд на Надю. — Хіба ти не казав, що я тут майже господиня?

— Щось не пригадую, — чесно зізнаюся. Не міг я таке казати. Вже починаю допитуватися. Мене зовсім не тішить перспектива провести цей день в компанії Олі.

— Який ти все ж забудькуватий. А де ж твоя дочка? Я привезла подарунок.

Дивлячись на жінку, я боюся спитати, де той подарунок, бо навряд дитяча іграшка могла сховатися в її маленькій жіночій сумочці, куди хіба що влізе смартфон і ключі.

Розглядаюся, шукаючи очима малих. Та знаходжу їх, за барною стійкою поруч з Надею.

— Ніко, люба, — кличу я. Дівчинка боязливо підходить.

— Знайомся, це моя подруга Оля, — кажу. 

— Ніка, дивись, що я тобі дам, — Оля дістає з сумочки браслет з різнокольоровими камінчиками. Доня бере це без особливої цікавості, трохи недовірливо поглядаючи на молоду жінку.

— Мама казала не брати від чужих подарунків, — врешті каже вона.

— Від мене можна, — усміхається дівчина. — Ми з татом дуже близькі. Можна сказати, ми з тобою майже родичі.

— Що треба сказати? — нагадую я.

— Дякую, — стиха відповідає дівчинка, розвертається і біжить до Наді. 

— Їй треба звикнути, — кажу.

— Розумію, — Оля киває і переводить погляд на дівчину, що завершує приготування біля кухонного столу. — Може ти нас познайомиш?