24. Надія

Ще мить тому я тремтіла від страху. З дитинства боюсь павуків. Вони дуже страшні. А тепер тремчу від того, що Яр мене цілує. Дух захоплює від виру відчуттів. Ноги підгинаються. Я хапаюсь за нього руками, щоб не впасти. Хочеться луснути його по голові. І водночас, щоб поцілунок ніколи не скінчався. Його губи виявились занадто ніжними і незвичними на смак.

— Ого! — чую вигук за спиною і відскакую від Яра з шалено пришвидшеним пульсом.

Обертаюсь на малих, які зачаровано спостерігають за нами. І коли підкрались? 

— А що ви робили? — питає Макс.

— Дурник! Вони цілувались, — зверхньо повідомляє Ніка. — Як мама і …

— Ми не цілувались! — перебиваю я її. — Яр просто захищав мене… від павука! — озираюсь безпомічно на нього. 

Уб’ю його як діти не бачитимуть! Наречену свою хай цілує, бабій! 

Дивина. Але Ярослав теж почервонів. І певно не може знайти слова, щоб щось пояснити доньці. А Ніка зверхньо хмикає. Її не проведеш. Мала певно вже бачила багато в свої роки. Така вже у неї мамаша.

— Павук втік, — видушую я з себе збентежено. — Давайте обідати чи що…

***

Я не знаю як себе поводити з Ярославом після його вихідки. Тому просто уникаю його решту дня. Це і не складно, бо він то грається з малими, то йде в свою кімнату з ноутбуком. Правда не надовго, бо діти й там його дістали. 

Я ж обдумую свою реакцію на поцілунок. Намагаюсь знайти їй пояснення. Може це через випадок в душі? Я тепер занадто гостро на нього реагую? З Ігорем у мене ніколи не було такого, щоб голова обертом йшла від дотику. Я завжди спокійно реагувала на нього. Навіть в наш медовий місяць. І думала, що так і має бути. Чому ж починаю тремтіти щораз, як згадую про дотики Яра? 

Я лежу в ліжку. Макс заснув, а мені все не спиться. Покрутившись певний час, зрозуміла, що так і не спроможусь заснути. Встаю і йду на кухню. Чаю вип’ю, щоб заспокоїти себе. Десь навіть бачила ромашку…

— Не спиш? — з своєї кімнати виходить Ярослав. О, його я бачити зараз не дуже хочу. Я навпаки хотіла привести думки до ладу. Заспокоїтись. 

— Не сплю, — відповідаю похмуро. 

— Я хотів перепросити, — каже він. — Не стримався. 

— В майбутньому тримай свої пориви при собі! — відповідаю різкувато. 

— Чому ти така колюча? 

— А чому я маю бути інакшою? Що ти знаєш про мене? 

— Так ти нічого й не розповідаєш, — він розводить руками. — Чому була змушена приїхати сюди з сином? Які плани на життя. Ти все тримаєш в собі. Я б і радий тебе зрозуміти. Але ж ти мовчиш. 

— Ну добре, — я зітхаю. Напевно справді гарячкую. Наливаю собі чай і дістаю зефір в шоколаді. Приберегла його з минулого вечора. Хотіла насолодитись ним як слід. Ярослав посміхається, коли бачить, як я відкриваю упаковку. — Зараз я тобі дещо розповім, — киваю на стілець. — Чай будеш? 

— Залюбки, — він сідає, а я підсовую до нього чашку. 

— Моя мама в Італії. І вона висилала нам гроші на квартиру, яку ми придбали в іпотеку. Але нещодавно виявилось, що оформлена ця квартира на Зою Миколаївну, мою свекруху. 

— Ти зверталась до адвокатів? — питає Яр. 

— Звісно! Але я вже нічого не можу зробити як і довести, що маю право на частку в квартирі. І ми з Ігорем посварились. Я хочу розлучитися, — розповідати про решту принижень, які мені довелось пережити з чоловіком мені не дозволяє гордість. Та і не треба воно Ярославу. 

— Ясно, — киває Яр, потім відсьорбує чай, а я відкушую зефір. Мммм обожнюю його. Яр мить спостерігає за мною і в його очах з'являється знову дивний вираз. Тіло реагує на цей погляд хвилею жару. Але він не робить нічого, за що б його можна було побити чи насварити. І це мовчання мені раптом здається дуже комфортним. Але після певної мовчанки Ярик видає: — Завтра приїде Оля, моя дівчина… 

Зефір одразу втратив увесь смак.