23. Ярослав

Я все ще не придумав, як повідомити Наді, що в суботу до нас в гості прийде Оля. Все відтерміновував це питання. В надії, що Ольга так і не прийде. Але вона знову нагадала про себе, і я розумію, що з Надею доведеться знову домовлятися. 

Сам не розумію, чому не хотілось. Напевно тому, що після Каріни я не довіряв жінкам. І не хотів проводити нічого в серйозну площину. А Оля почала явно натякати саме на вивід стосунків на новий рівень. В мої плани це не входило. 

Підїзджаючи додому, я помічаю все сімейство на вулиці. Неприємні думки відходять на другий план. Я ловлю поглядом всіх. Надю, яка дивиться на мене з посмішкою. Макса і Ніку, в обох щічки червоні від прохолодного повітря. Вони наввипередки біжать мені на зустріч. Я усміхаюсь і ловлю малих на руки. 

— Як справи, малеча? — питаю відразу у обох. 

Ті щось щебечуть про ігри на вулиці. Я ж розумію, що Надя чудово впоралась з тим, щоб їх розважити. 

— Як ви тут? — питаю у дівчини. 

— Ти ж чуєш, — вона знизує плечима. Я зблизька помічаю, що у неї не дуже гарний настрій, але вона з усіх сил намагається це маскувати. 

— Щось сталось? 

— Звісно ні. Ну а ти як? Впорався з усіма справами? 

— Так, — киваю. — І зголоднів. Ви вже обідали? 

— Чекали тебе, тату, — каже Ніка. 

— Ну то ходімо в будинок! 

І відчуття таке приємне. Словами його не описати. Наче в теплу ковдру кутаюсь. Виявляється повертатись додому, де на тебе чекають це такий кайф. Як міг Надін чоловік все це втратити? Надя не здається схожою на Каріну. 

І мені дуже хочеться нарешті випитати у неї правду. Що сталось? Чому вона тут з сином? 

Що б зробила, якби я не жив в будинку? Вона навіть опалення не знає, де ввімкнути! Безпорадне дівчисько. Тільки гонору купа. 

Я допомагаю дітям роздягнутися і відправляю у ванну мити руки. Надя вже хлопоче на кухні, дістаючи тарілки.

Аж раптом починає верещати і кидається до мене.

— Що таке? 

— Павук! — все ще верещить вона. — Великий! 

Я беру її за руку. Просто, щоб заспокоїти. Але пригадую, як в дитинстві було смішно лякати її павуками. Мені навіть купили одного на нитці, сам впросив у діда в іграшковому магазині. Дід купив без всяких підозр. Я ж готувався до того, що буду лякати Надю. І лякав. Вона верещала і тікала. А вже потім видала мені полуниці в тарілку… На знак помсти. 

Зараз у мене бажання лякати її не було ніякого. Навпаки. 

— Ходімо, я з ним розберусь, — кажу дівчині. 

Продовжую стискати її пальчики і відчуваю, як вони тремтять. Зазираю до шафки з посудом. Павучок і справді є. Маленька чорна цяточка з ніжками. Певно перелякався більше Наді. 

— І ти хочеш, щоб я його вбив? — питаю у неї.

Обертаюсь. Надя стоїть, очі мов два блюдця, киває мені. Я зазираю в її очі і просто провалююсь туди. Не можу поворохнутися. Її страх і адреналін заразні. В мене по тілу теж проходить хвиля. Всю адекватність зносить як вітром.

Беру павучка між пальців і простягаю Наді. 

— Сама вбий, якщо хочеш.

— Прибери його! — вона тремтить. — Прибери. 

В очах жах. Певно, теж дитинство пригадала. І намагається вибити павука з моїх рук, я ухиляюсь, маневр Наді не вдається, лише оступилась і втратила рівновагу. Вчепилась за мене, щоб не впасти. 

Я притягую її до себе, щоб не впала. Вона впечатується в моє тіло знову. І тремтить вся з переляку. 

— Ну заспокойся, це всього лише комашка. Я вже навіть не знаю, де він подівся, — кажу, погладжуючи її по спині. 

— Він страшний, — бурмоче, уткнувшись мені в груди. 

— Його вже немає, Надю, — піднімаю її голову за підборіддя, щоб зазирнути в очі знову. Її губи так близько, що я вже розумію, не зупинюсь. 

Торкаюсь цих пухких манливих вуст поцілунком. Дурницю роблю. Але мені просто зносить дах її емоційність і близькість.