22. Надія

Зіпсований настрій потроху до мене повертається. І найбільше сприяє тому це, що Ігоря ми так і не зустріли. Звісно, й вірогідність його побачити була маленька. Але я все одно нервувала. 

Але страх відступив і решту вечора ми провели мирно в родинному колі. Головне було не дивитися на Яра і не згадувати, як він мене притискав голу до себе. Ми просто родичі. Хоч і не по крові. А все, що між нами відбулось — непорозуміння. Він і взагалі виду не подавав, що щось таке сталось. Отже, і мені не варто надавати цьому великого значення. 

Наступного дня Ярослав поїхав на роботу, залишивши мені двох малих. Впоратись з ними було не дуже складно. Діти хоч і сварились за іграшки, але швидко знаходили компроміс. Я навіть розслабилась. Зробила генеральне прибирання і приготувала обід. Благо продуктів тепер в холодильнику вистачало. 

Але день зіпсувався сам по собі. Бо коли я вивела малих на прогулянку, несподівано зателефонувала свекруха. 

— Надю, я собі місця не знаходжу, — почала вона з удаваної тривоги. — Що у вас там коїться? Ігорю нічого сказати не можу, він сам не свій. Психує. Де ти, дитино? 

Я аж задихнулась від цього лицемірства. Хіба не вона все зробила, щоб куплена за мої гроші квартира опинилась оформлена навіть не на Ігоря. 

— Ми розлучаємось, — відповідаю я. 

— Ти серйозно? — тон свекрухи змінюється на дуже розгублений. — Надю, одумайся! У вас маленька дитина. Як же ти сама будеш? 

— Якось буду, — відповідаю я. 

— Ну це геть не діло. Чому Максим має страждати через вашу дурість? Все ж можна вирішити якось.

— Як? Поверніть мені мою квартиру і все вирішиться.

— Яку квартиру? 

— Ту, що Ігор оформив на вас! 

— Так то його квартира! ВІн увесь цей час працював, а ти сиділа у нього на шиї. Де ти ще такого чоловіка знайдеш? — нарешті знесло її тривожний тон. — Ти не працювала, то як квартира може бути твоя? Я не думала, що ти така! Але квартира для вас і для Максима. Кому вона дістанеться як я помру? Звісно, внукам! — от тільки онуків у неї не один мій син. 

— Це ваша кінцева позиція? Залишили мене без житла і думали мені немає куди йти?

— А куди ти пішла? Позвони Ігорю, хай він тебе забере. Чого Максимці по зйомних квартирах тинятися?

— Я не повернусь до вашого сина!

— Скажи чесно, у тебе хтось є? Знайшла собі когось? Так ти задумайся, кому твоя дитина треба? 

Наче я без неї не знала цього. Але лише сумно посміхнулась у відповідь на її слова. Знову мимо, Зоє Миколаївно. Я нікого не знайшла. Я просто отримала спадщину, про яку ви ще не розвідали. 

— Мам! Там Яр їде! — гучно закричав Макс саме в цю мить. 

— Все з тобою ясно. — тут же прокоментувала Зоя Миколаївна. — Я думала, ти чесна дівчина. А ти он як, як і твоя мати. 

Я відбила виклик. Вислуховувати її бруд в адресу моєї мами вже не було ніякого бажання. Я вже від Ігоря послухала, що мама моя в Італії не просто на заробітках. Що пересмикує там старим дідам за гроші, міняє чоловіків як рукавички і взагалі падша жінка. Але вся зневага до моєї матері не завадила йому чекати від неї щоквартальні грошові перекази. 

Поклавши телефон в кишеню, подивилась за паркан. Там і справді під'їздив автомобіль Ярослава. Чомусь тілом пройшлась хвилювання. І серце пришвидшило ритм.