21. Ярослав

Погляд дочки такий дорослий, усвідомлений. В ньому образа і печаль всього світу. Краще б мені було провалитися під землю або прийняти бій з найстрашнішим суперником, аніж стояти перед нею в цю мить. Бо я не уявляв, що робити. Як пояснити такій крихітці, чому її батьки не разом. В проблемах сім’ї винні дорослі, але страждають саме діти. Несправедлива істина, що вогняною кулею пробиває мені серце.

Я згадую себе у той день, трохи менш, ніж чотири роки тому. Молодий, дурний, амбіційний. Послав батьків, які не дозволяли одружитися з Каріною, під три чорти, взяв ключі від дідового дому, папери, гроші, які були. Помчав в ювелірний. Обрав найкращу обручку і чхати, що на неї пішла вся готівка. На карті, єдиній, яку не міг заблокувати тато, було не так багато. Але ще були активи діда, на них я планував почати власну справу.

Каріна зустріла мене безрадісно. Після всього, що їй наговорила мама, добре, що взагалі погодилася на зустріч. А ось на освідчення відреагувала не так, як я планував.

— Йди до біса, Мартинюк! — сказала, почувши про мої плани на життя без підтримки родичів. Ще була вагітною, як крутила з моїм колишнім другом — все ще сином мільярдерів Остапом. Але Остап з нею лише розважався.

Як я психував! Скільки разів просив її одуматися. Пробачити їй відмову і зраду з другом я не міг, але думав про дитину. Гадав, коли вона народиться, це нас об’єднає і ми все ще будемо сім’єю. Але Каріна не дозволила мені зайти в лікарняну палату. Вперше я побачив Ніку, коли їй виповнився місяць. Вдруге — на півроку. Мені стало очевидним, що пробачити жінку за втрачені миті з життя дочки я не зможу. 

А ще я ніколи не пробачу їй цієї миті, коли стало ясно, що дочка думає, наче я кинув їх з мамою.

І я ніколи не пробачу себе, що вона думає, ніби я її не люблю.

— Нікуся, я люблю тебе, — шепочу я. — Пробач, прошу тебе. Мені так шкода. Я люблю тебе більше за все на світі і ніколи не кидав тебе. І ніколи не покину. Ти — найдорожче, що в мене є. І більше ми не розлучимося, чуєш? Ніколи. 

— Обіцяєш? — вона ще така маленька, що слова дорослого досить, аби прийняти його за чисту монету. Від цього мені хочеться плакати.

— Обіцяю, — кажу я і простягаю до неї руки. Вона тягнеться. Підхоплюю дочку і міцно обіймаю її. І розумію, що аби виконати обіцянку, доведеться повоювати з Каріною. Згадую слова Олі. Відсудити Ніку в Каріни… Хай бачить її, коли хоче, але проживання дитини буде в мене. Було б чудово. Лише так нам можна буде бачитися завжди, як стає зрозумілим.

Слід проконсультуватися з юристом стосовно цього. Але Ніка записана на мене, досі я забезпечував її, тож закон має бути на моїй стороні.

— То що все ж таки сталося? Де ти була? — питаю я.

— Сховалася там за манекенами, — повідомляє Надя. — Її Макс помітив, коли ти побіг кудись.

— Я хотіла втекти, — зізнається дочка.

— Маленька моя, як же ти нас налякала, — шепочу я.

— В мене мало серце не зупинилося, — зітхає Надя.

— Мам, а машинку купимо? — питає Макс, смикаючи Надю за руку. Напруга спала і ми почали сміятися.

— Звісно! — кажу я. — Ходімо в магазин.

Тепер ми всі лише біля Ніки. Обираємо їй ляльки, іграшковий посуд, м’якого ведмедя і зайця, а ще гойдалку в будинок. Лялькового будиночку нема в наявності, але я обіцяю привезти дочці це згодом. Максу купляю раніше обрані для нього машинки, літачок і залізницю, яку можна розкласти на землі і запускати іграшкові потяги. Дітлашня на сьомому небі від щастя, а мені хочеться порадувати і Надю, бо вона досі, здається, тремтить. Перенервувала. Ми проходимо повз модні бутіки, але я не наважуюся запропонувати купити щось для неї. А вже в продуктовому щедро нагромаджую візок всім, що трапляється в очі. А ще кладу пачку з зефіром в шоколаді. Пам’ятаю, в дитинстві вона від нього божеволіла. Цікаво, чи досі його любить?