20. Ярослав

— Тобто нема? — ще мить тому я розглядав з Максом іграшкову залізницю, а зараз моє серце виривається з грудей. — Що означає “нема”, Надю?

Я різко оглядаюся і дійсно не помічаю доньки. Де вона? Що сталося за тих три хвилини, що я відвернувся від неї?

— Вона щойно була тут, я оглянулася, а її вже нема. Ви не бачили дівчинку? — питає в продавчині. Та, звісно ж, не бачила, бо була зайнята нами. Очі Наді заповнюються сльозами.

— Це я винна. Я недогледіла.

Я не слухаю, вибігаю з магазину в пошуках охоронця. Треба заблокувати виходи. Викликати поліцію. А якщо це Каріна? Побачила нас, приревнувала до Наді і виманила дитину. Тепер хоче позбавити мене батьківських прав, видавши типом, не здатним забезпечити безпеку дочці.

Телефоную колишній. Вона бере слухавку одразу.

— Що сталося, Мартинюк? — її голос серйозний, я не знаю, що сказати, щоб вивести її на чисту воду, бо якщо це все ж не вона, їй краще не знати, що Ніка зникла. Інакше більше вона не дозволить мені бачити дочку.

— Де ти? — питаю я.

— В аеропорту, а що? Що з Нікою? — на доказ правдивості її слів на фоні лунає сповіщення про те, що посадку на літак оголошено. Отже, це не вона. Тоді що сталося?

— Все добре, — брешу я, тепер думаючи, як закінчити розмову.

— А чого тоді питаєш, де я? Так, Мартинюк, я починаю нервуватися. Що сталося?

— Інший дзвінок на лінії, маю вимикатися. З Нікою все добре. Бувай, — швидко кажу я і збиваю дзвінок. Сам же біжу до охоронця, якого помічаю при вході в ювелірку.

Каріна передзвонює. Я вибиваю. Прокляття.

— Добрий вечір. Треба негайно перекрити виходи, дочка зникла. Дівчинка трьох років… я не знаю, що сталося. Може її викрали, — хутко повідомляю я. Знову лунає телефонний дзвінок. Каріно, ти не вчасно! Збиваю. 

Охоронець передає по рації моє сповіщення. 

— Телефонуйте в поліцію, — каже він. — Входи ми перекрили.

А телефон знову дзвонить. Цього разу це Надя.

— Що? — відповідаю я.

— Нарешті! Чого не береш телефон? Ніка знайшлася! — майже кричить вона. — Ми навпроти іграшкового.

Кажу новинку охоронцю і біжу до дочки. Серце все ще мов шалене. Я нічого не розумію. Як знайшли? Самі знайшли? Що було сталося? Хто викрав мою дочку? Розумію, що кров кипить і я можу просто розмастити по кафелю того, хто посмів скривдити Веронічку, мою маленьку дорогу дівчинку.

Помічаю їх здалеку. Ніка стоїть осторонь і не дозволяє Наді обійняти її. На Макса, що тримає маму за кардиган, взагалі дивиться косо. Але коли помічає мене, починає плакати. Я роздивляюся, але кривдника навколо них не бачу. Втік, паскуда?

Я біжу, щоб обійняти дочку, але жестом руки Надя просить мене зупинитися.

Слухняно виконую. Наближаюся майже на пальчиках і присідаю поруч з ними.

— Доню, що сталося? — хочу торкнутися її руки, але вона різко забирає її і відвертається. Почуваюся геть розгубленим.

— Рідна моя, я так злякався. Хто скривдив тебе? 

Ніка не плаче. Вона просто ридає. І перед вибором до кого з нас йти, надає перевагу Наді. Дівчина підхоплює маленьку і пригортає до себе дуже міцно. Я ж, цілком спантеличений, розгублено дивлюся на них.

— Приревнувала, — шепоче мені ледве чутно. — Коли ти обирав іграшки для Макса.

— Сонечко, що ж ти? — дивуюся я і гладжу доньку по спині. — Я люблю тебе понад все на світі! Понад життя люблю!

Почуваюся найгіршим татом в світі, коли Ніка повертається до мене і, схлипуючи, вигукує, сповнена образи:

— Ні! Ти не любиш! Ти любиш його! Ти хотів хлопчика! Ти кинув нас з мамою, бо я дівчинка?