19. Надія

Серце стискається і шалено колотиться в грудях. Я розумію, що місто велике. І Ігорю нема що робити в магазині іграшок. Та все ж не розумію, чому ми їдемо туди, звідки нещодавно так тікали. Погане передчуття не дає мені сфокусувати увагу на чомусь іншому. Запевняю себе, що це дурниці, та все одно продовжую переживати.

Макс малює на склі візерунки і підстрибує від радості, розповідаючи, які іграшки хоче. Лего, машинки, трансформери, солдатиків і ще, звісно, великого кольорового робота з пультом управління. Я маю сказати сину, щоб дуже не розганявся, але вирішую не робити цього. Якщо Ярик дуже хоче забезпечити собі спокій шляхом придбання малим всяких забавок, то я не проти. Врешті якщо Макс хоч на трохи припинить проситися до тата, це вже буде чудово. Заради цього я готова приспати своє сумління і дозволити родичеві транжирити гроші. Тим паче вони в нього є.

Ярик зупиняє авто на парковці. Я зловіще озираюся, ніби думаю, що Ігор з’явиться з-за будь-якого стовпа. Дурна параноя. Але страх перед тираном сильніший за здоровий глузд.

— Діти, давайте ручки, — кажу я і міцно стискаю руку сина, готова в будь-яку мить схопити його і кинутися тікати. Поглядаю на Ярика. Він виглядає так мужньо, такий собі бородатий супермен. Ми з ним уклали договір, наче порозумілися. Він захистить мене і Макса, якщо найгірше справдиться? А якщо захоче навпаки позбутися нас і не платити за частину будинку? Ні, це вже не аргумент. Я потрібна йому як нянька. Хоча, найняти професійну няньку зараз не проблема з його грошима. Суцільні суперечності.

Для малих супермаркет навіть без іграшок вже саме по собі свято. Все блискуче, кольорове, купа цікавих речей, а ескалатор — взагалі окрема тема. Ярик підхопив їх обох на руки і впевнено ступив на сходи, що їдуть. Діти радісно вищать. Я не можу стримати усмішку і навіть на мить припиняю вдивлятися колишнього. Надто вже мило виглядає цей здоровань, коли обіймає дітей. Тут треба віддати йому належне: він може бути нормальним, коли хоче.

— Ми їх втратили, — шепоче Ярик, коли ми разом заходимо в магазин іграшок. Малі з відкритими ротами оглядаються, а я нарешті трохи заспокоююся. Ейфорія сина передається і мені. 

— Мамо, дивись, яка машинка. Вона сама їде! — тягне за руку мене син, показуючи на яскраву коробку нової моделі спортивної машинки з пультом управління.

— Хочеш таку? — одразу питає Ярик.

— А можна? — очі Макса спалахують, як зорі.

— Звісно, — відповідає тон. Я кидаю погляд на цінник, тоді на дитину, що стрибає на дядька від радості, і знову вирішую промовчати. Хоче балувати, хай балує. Скільки він мене в дитинстві діставав, так що тепер винен моральну компенсацію. І все ж людина він непогана.

— Зараз я покажу тобі всі моделі такої машинки, а ти з татом обереш, — щебече продавчиня. 

— Це не мій тато, — настрій в малого псується. Він тулиться до мене. Менеджерка розгублюється і я теж.

— То де машинки? — питає в неї Ярик. — Показуйте. І ще літаки оті нам покажіть. Вони теж на пульті, будемо разом літати, — затія вдалася. Макс перекинувся на літаки і трохи покращив свій настрій. 

— Давай і ми оберемо щось цікаве для тебе, — кажу я до Ніки, але відповіді нема. Швидко повертаюся до дівчинки, що ще хвилину тому розглядала барбі в вітрині, але на тому місці пусто.

Я кручуся, розбираюся і розумію, що в магазині її нема. Серце на мить зупиняється, а тоді знову пришвидшує свій ритм. Вибігаю, дивлюся широченним коридором супермаркету в один та інший бік. Скрізь снують люди, але дівчинки в рожевій курточці і синіх штанцях немає. 

Я повертаюся до хлопців. Не уявляю, як сказати Ярику, який зараз абсолютно щасливо задарює мого сина дарунками, що його дочка щойно зникла. Але і зволікати не можна жодної секунди. Тож доводиться набрати повні легені повітря, підійти до чоловіка і тихо сказати:

— Яр… Ніки нема.

Напевно, він мене вб’є.