18. Ярослав

Те, що працювати сьогодні не вийде, я зрозумів, коли почув крик з вітальні. Вереск дітей і на їх фоні командирський тон Наді. Зітхаю. Треба зрозуміти, в чому там річ. Та й робочий настрій зник все одно.

Кидаю це все і йду в вітальню. Ніка і Макс ревуть в два голоси. Але Макс тулиться до мами, а моя донька стоїть, як сирота. Хоча Надя і хоче її теж запросити в свої обійми.

Підбігаю до неї, присідає поруч.

— Що сталося? — питаю в дівчинки.

— Він не дає… не дає… а я теж хочу… я б дала йому… свою лялькууууууу, — і вона завиває далі, аж шибки дзвенять. Підхоплюю донечку на руки і пригортаю до себе. До Наді німе питання в очах, бо я ні крихти не второпав, крім того, що хтось там чогось не поділив.

— Посварилися за іграшки, бо в Ніки з собою лише одна лялька, а в Макса теж не густо, лише ведмедик. Ведмедиком захотіли бавитись обоє. А я казала, щоб ти купив дочці такого ж, — пояснює вона. Я зітхаю. Все ясно.

— Нічого не сталося. Витирайте сльози, ми зараз усі разом їдемо в магазин іграшок в супермаркеті і там ви зможете купити все, що захочете.

— В розумних межах, — додає Надя. Думаю, вона за дисципліну і проти розблокування. Але щоб уникнути отаких інсцесів в подальшому, я готовий викупити весь крам іграшкової лавки.

Почувши про іграшки, діти швидко заспокоїлися. Лише трохи ще схлипували і витирали червоні оченята. Зрозумівши це, скупляти весь крам я передумав. Може потім буде круто в особливо стресових ситуаціях заспокоювати їх новою іграшкою. Напевно, це не педагогічно, зате діяєво.

Надя веде малечу вмиватися, а я роблю кілька дзвінків по роботі, тоді допомагаю дочці тепліше одягнутися (на вечір досить холодає, що не дивно, зима ж).

— Куди ти задумав їхати? Десь тут неподалік є супермаркет? — враз підходить до мене Надя.

— Тут все продуктові… ну може ще одяг є. Чесно, навіть не знаю, де тут купляти іграшки. Поїдемо в місто. Думаю, діти не проти покататися. Заодно буде розважальна програма на вечір. Краще спатимуть.

— Слухай, ви їдьте, а ми, напевно, не поїдемо, — видає вона.

— Чого б це? — дивуюся я. Що за фігня? Не хоче брати моїх грошей і думає, що не потягне по бюджеті забаганки сина? Це єдине, що спадає мені на думку.

— Ще вечерю треба приготувати, — мнеться вона. Причина взята зі стелі.

— Та припини. На зворотній дорозі заїдемо в кафе і щось візьмемо. Заодно скупимося продуктами, сама бачиш, що для дітей асортимент малий. Їм же щодня треба щось цікаве і нове, корисне і поживне… і все в цьому роді. А тут готувати нема особливо з чого.

— Ні, в місто то далеко, довго. Макс стомиться, — наполягає вона.

— Слухай, ми ж домовлялися. Я все куплю, тобі не треба думати про гроші, ти просто наглядатимеш за малими, — впевнено кажу я. — Діти, ви готові?

— Так! — пищать від радості вони і стрибають.

— Тоді вперед! — думаю про те, що автокрісел в мене так і нема. Це не ок, бо можемо знову натрапити на не в міру правильного копа. Так що сьогодні ж треба буде придбати і їх. Одразу два штуки. Хай будуть, а як ми з Надею розійдемося по різних житлах, одне подарую їй. Може їй ще колись знадобиться. Знайде собі кавалера з машиною і буде на ній возити сина.

На цій думці я спіткаюся. Думати про те, що вона належатиме іншому, неприємно до скреготу зубів. 

Тьху, яке іншому? Вона не моя і вона мені не потрібна. Це все ще глюки, викликані побаченим в душі.

Надя з малими сідає позаду, тож мені добре їх видно в дзеркалі заднього бачення. Помічаю, що вона якась нервова. Ніби й дивиться на дітей, але наче не бачить їх. Прикушує нижню губу, навіть не уявляючи, як сексуально при цьому виглядає. В чому річ, уявити я поки не можу. Але здогадуюся, що справа в поїздці у місто.