17. Ярослав

І чого з нею завжди так важко? В нас ніби заводські установки налаштовані так, щоб сваритися без приводів.

— Як я зрозумів, ти з чоловіком вже не разом, — отже, доведеться пояснювати все на пальцях.

— Моє особисте життя тебе не стосується, — парирує вона.

— Може й так, — погоджуюся. — Але зараз мова про інше. Хто вас забезпечує? Ти ж на роботу не ходиш.

Розумію, що потрапляю в точку, бо Надя хмуриться.

— Я буду працювати, — заявляє мало не з викликом в погляді. — І буду забезпечувати.

— Але Макс ще маленький, дитсадка тут нема, та й роботу нелегко знайти. Інша річ в місті, але туди добиратися важко. З дитиною по переповнений вранішніх маршрутках я не їздив, але здогадуюся, що задоволення там мало.

Надя дівчинка хитра, одразу розуміє, до чого я хилю. Хай менше задирає носа, тоді нам буде легше порозумітися. Ясно ж, що доведеться вчитися взаємодіяти.

— Це все теж не твої клопоти. Якщо ти, звісно, не хочеш викликатися возити нас на своїй крутій автівці, — усміхається. Цей її задиристий характер є якоюсь родзинкою, не інакше. Хоч і дратує, але цікаво. Так було і в дитинстві.

— Я маю альтернативу, — усміхаюся і я, склавши руки перед собою.

— Слухаю, — без особливого ентузіазму відповідає.

— Я буду забезпечувати нас усіх чотирьох. Комуналка, їжа, одяг, іграшки, що там ще треба, витрати всі на мені. А ти допоможеш мені з Нікою. Обов’язки по дому можемо розділити і щось придумати, зважаючи на мій робочий графік. Що скажеш? — я сподіваюся на те, що Надя матиме совість і зрозуміє, наскільки щедрою ж моя пропозиція. По суті я можу найняти няню, але на те щоб знайти людину, якій зможу довіряти доньку, піде час. Це важкий і довгий процес. І річ зовсім не в грошах, а в моєму внутрішньому стані. Я маю бути на роботі спокійним і працювати, а не переживати де і як зараз Ніка. Який сенс тоді в тому, що ми нарешті разом?

Надя є здається дуже хорошою кандидатурою. По-перше, у неї тут син і я бачив, як вона ним займається. По-друге, вона чудово поладнала з Нікою і Ніка її прийняла, а перший контакт, кажуть, дуже важливий. А по-третє, її все ж я знаю. Хоч що б я там не думав про наше дитинство, а все ж наразі саме Надя — та єдина людина, якій я можу довірити дочку. 

— Я маю подумати, — вона відвертається. Я ж усміхаюся. Ясно, що вона погодиться. Це вигідно для кожного з нас і Надя це чудово розуміє.

— Подумай, — киваю я. — Подумала?

— Подумала, — дівчина дивиться в мої очі. 

— І що?

— Я згодна, — по-діловому каже і ми тиснемо одне одному руку. Від цього дотику мене мов прошиває током, тож коли Надя спішно забирає свою долоньку, я навіть розслабляюся. Зараз черговий приступ збудження мені ні до чого, а після інциденту в душі почуваюся поруч з нею не так, як треба.

— Домовилися, — спокійно кажу я.

Тоді ми ще не знали, що це не єдиний договір, який нам доведеться укласти.

Беру ноут і йду в кімнату. Поки Ніка грається, маю переглянути певні папери, а потім хотів би провести час з донькою. Але щойно я заходжу в простір, де тихо, мені одразу телефонує Каріна. Це ж треба, вона згадала про дочку і вирішила спитати, як вона? Але водночас моє серце стискається. А що, як вона скаже, що хоче забрати Ніку? Але ні, тоді вона б не телефонувала, а одразу примчалася сюди.

— Слухаю, — обережно кажу в слухавку.

— Що ви там? Як тобі в ролі татусика? — в її голосі лунають веселі нотки.

— Чудово, — кажу я впевнено.

— І що, ще не просиш, щоб я забрала Ніку? 

— Звісно ж ні. Я хочу провести з нею…

— Добре-добре! — нетерпляче перебиває мене Каріна. — Я маю певні плани, так що Ніка з тобою цей тиждень точно. Але май на увазі, якщо щось буде не так, дочку ти більше не побачиш.

Звичайні Карінині погрози. Я зітхаю, а вона вимикає телефон.