15. Ярослав

Почуваюся так, як тоді, коли в підлітковому віці проник з друзями в дівчачу роздягальню. Але я ніби вже давно не хлопчик і оголених жінок бачив-перебачив. Взагалі не думаю, що мене можна чимось здивувати. Але сьогодні день-нонсенс, бо мене вразив мій власний організм. Точніше моя реакція на оголену Надю.

Однозначно, вона дуже вродлива дівчина. Та краса — не головне, що в ній є. Важливіше якась внутрішня харизма. Те, до чого хочеться тягнутися. Мене охопила така пристрасть, що заспокоїтися геть нелегко. 

Наче б то вдалося перевести думки в більш спокійне русло. Діти гомонять щось про своє, я зосереджено згадую роботу, бо на малишні акцентувати увагу не можу. Весь час повертаюся думками до ще надто яскравої в пам’яті картинки. А робота — це ідеально для того, щоб відволіктися. Це те, що зовсім не збуджує і водночас тримає фокус. Там контракти, будівництво, телепень-менеджер, над яким треба стояти. Я вже майже відновив свій душевний баланс, як в кімнату входить дівчина.

Варто лише нашим поглядам зустрітися, як її щоки спалахують багрянцем, а я відчуваю, що кров у венах знову закипає. Прокляття якесь. Що це таке?

Зараз вона цілком пристойно одягнена, в коричневій футболці і сірих спортивних штанах. Одяг геть не про для зваблення, а проте тепер я знаю, що там під ним. Це так завжди тепер буде? Ненаситне бажання задушити її перетворилося на не менш палке, проте дуже пристрасне бажання переспати? Чи то так діє чоловічий інстинкт мисливця? І що, звабити її, щоб заспокоїтися? Але вона внучка мого діда, хоч і не кровна, та сяка така родина. Та і нема в мене звички мати нерозбірливі статеві контакти. Джентльмен я чи хто? 

Але й балансувати на межі пристрасті і несприйняття я не хочу. Якось забагато мого часу, думок і моїх емоцій займає Надя. Це не ок. Абсолютно не ок.

— Діти, зараз будемо обідати, — командує вона, але малі так втупилися в екран, що й не дуже її чують.

Жінка проходить на кухню і насипає в тарілки їжу. Аромати линуть божественні. Беру Ніку на одну руку, Макса — на другу та несу їх за стіл. Дітвора сміється і дригає ногами. Бачачи, як їм весело, кручуся на місці. Малі пищать від радості.

Надя теж усміхається.

— Ану швидко за стіл, бо я зараз сама все з’їм, — каже вона.

— Хутко за стіл! Вжууух, — я імітую звук вертольота і скидаю своїх пасажирів на їх місця. Сам сідаю поруч. Дивлячись на усміхнені дитячі личка, оченята, повні щастя, розумію, наскільки цінні та хвилини. Чому досі мені було відмовлено радувати дочку? Чому чоловік Наді не поруч з сином?

Чи вона забрала в нього дитину, як Каріна забрала в мене Ніку? Я дивлюся на дівчину вже по-іншому. Що насправді змусило її сюди переїхати? Але напряму питати я не стану. Мені треба порозумітися з нею, бо стає очевидно, що без її допомоги мені не впоратися з Нікою. А час, що я маю зараз, змарнувати не можна.

Коли малі йдуть гратися, я забираю посуд в раковину і вирішую поговорити з родичкою.

— Надю, є розмова, — повертаюся до неї, яка ще допиває свою каву.

— Та ясно, що є. Ти ще вчора хотів поговорити. Ну і? — зітхає вона. А я підходжу до столу навпроти неї і спираюся в столешню на лікті, таким чином наші очі на одному рівні. Її погляд, трохи сором’язливий, сповнений незвичного блиску, затягує в темні води безодні. Наші обличчя надто близько. І я розумію, що забув, що мав їй казати.