14. Надія

Ситуація гірше не придумаєш. Я гола, в Ярика на голові мій рушник. Я верещу, бо не знаю. як ще реагувати на його поведінку. 

— Припини! — він заштовхує мене у ванну, і замикає двері. 

Мені страшно. І несподівано дуже лоскотно в усьому тілі. Я такого ніколи не відчувала. Кров шумить. Пульс зашкалює. І живіт тягне приємним болем. Чортівня якась. Але здаватись я не збираюсь, брикаюсь і навіть готова вкусити Ярослава. 

— Дітей налякаєш, дурепа! — він вкутує мене в рушник, а потім притискає до своїх грудей, щоб стишити мої прокляття. 

— Козел! Збоченець! 

— Та я випадково! — виправдовується. 

— Кому ти чешеш? 

— Клянусь! Надю, глянь на мене!

Не можу. Я відчуваю його твердість. І кожного м'яза. І в окремих місцях. І мала б сердитись. Злякатись. Та будь-що, крім того, що зараз відчуваю. Це як зуд по всьому тілу, який не вгамувати і не спинити. Але й від Ярика мене зараз не відірвати. Занадто приємно його відчувати всією шкірою. 

Проте кричати я зрештою припинила. Сховала палаючі щоки у нього на грудях. Крізь землю зараз би було провалитись ідеально. Але підлога міцна, навіть не думає розходитись у мене під ногами. 

— Я нічого не бачив, — хрипко бреше Ярослав. 

І по тому, як здіймаються його груди, як хрипко і спокусливо звучить голос, я розумію. що бачив він більше ніж треба. 

— Я в свою спальню йшов, — каже він тихіше. — А двері відчинилися. 

— А ти витріщився.

— Та було б на що витріщатися, — він хмикає.

От тільки його тіло каже про інше. Я намагаюсь викликати в пам'яті образ його дівки. Я не вона. Там є на що подивитися. Наче подіяло. Мене почало відпускати. Але тіло все одно тремтить. Чи то від шоку, чи то від збудження. А може від переляку. 

Ярослав заправляє моє волосся мені за вухо. Кожен його дотик сповнений вогню. Я так відчуваю. Здається, й шкіра почала диміти. А він ще й за підборіддя змушує задерти голову і глянути йому в очі. 

— Я чесно нічого не бачив, — каже, зазираючи мені в очі. 

Погано. Я розчиняюсь в його погляді. І знову розумію, що він збрехав. В погляді палає пристрасть. Він мене цим поглядом вже розіпнув і оволодів мною. і найгірше, що я напевно відповідаю йому тим самим, бо його кадик нервово сіпається, коли він сковтує слину. А я облизую такі раптом сухі губи, кусаю нижню губу, щоб не застогнати від власних гострих відчуттів. 

Здається, ще мить і Ярик мене поцілує. 

Мамочки. 

— Діти! — кажу не своїм голосом. — Йди до них. Я маю одягнутися. 

ВІн нарешті слухається. Виходить, мов зомбі з ванної. Я тремтячими руками дістаю свій халат. Брудну футболку закину в прання згодом. Пролила на себе какао. Вирішила сходити ополоснутись, поки Макс задивився мультики. Сходила, називається. 

Притискаюсь сідницями до пральної машинки. Бо коліна стали слабими. А вийшло ось що… Вмиваюсь холодною водою. В дзеркалі на мене дивиться якась фурія з палаючими щоками і очима мов два колодязі. 

Ледве вирівнюю подих. І нарешті йду до всіх. Хоч і соромно. Ярик сидить на підлозі біля дітей. З одного боку Макс, з іншого Ніка. Але от тільки Ярослав їх ніби не помічає. Він про щось дуже сильно задумався. 

Чому так виходить, що дурницю зробив він, а соромно тепер мені?