12. Надія

Без Ярослава і Ніки в будинку відразу стало тихіше. Я не розраховую, що Ярика надовго вистачить. ВІн не звик до дітей. Це було помітно ще учора ввечері, коли до нього Макс підходив. Тож примчить за пару годин назад. 

А з якогось боку може його колишня й правильно щойно вчинила. Дала Ярику відчути що таке батьківство. Може це й жорстоко, але деякими чоловікам певно по іншому й не дійде, що дитина це не лише красива картинка. Це ще соплі і брудні памперси… 

— Ходімо наведемо лад у якійсь кімнаті, — пропоную сину. — Облаштуємо собі спальню, а потім подумаємо про обід.

— А чому мене не взяли з собою? — замість ентузіазму Макс відчув розчарування, що його Ярик з собою не взяв. 

— Бо дядько поїхав працювати.

— А чому Ніці можна з ним? 

— Тому що… Так треба, — намагаюсь якось пояснити сину, що то таке знущання над Яриком, не пояснюючи нічого. — Давай, краще обирай, яку кімнату ти хочеш собі, поки нікого немає…

— Я свою хочу, — очі наповнюються сльозами. — Дома… І ліжко своє. Ми тут надовго?

В грудях все стискається. 

— А чим тобі тут не подобається, зайчику? 

— Тут нудно. Там всі мої іграшки. І лего і машинки.

— Я тобі куплю нові.

— Я не хочу нові. Я свої хочу, ті що тато подарував. 

— Ми їх заберемо, — обіцяю. Подарував тато. А як же. Іграшки купувала я, і давала Ігорю, щоб він вручав сину. Хотіла, щоб у сина був нормальний тато. Ігор це сприймав як належне. А я тепер маю розгрібати свою “виховну” роботу. 

Зрештою я вмовляю Макса зайнятись прибиранням. В кімнатах є купа цікавого для трирічної дитини. Тож він відволікається від сумних думок. 

Ми вимиваємо кімнату з старим вінтажним ліжком. Двоспальне, з високими стовпчиками. Мені воно неймовірно сподобалось. В шафі знайшла старі, але чисті простирадла. Поміняла постільну білизну. Можна відчути себе справжньою королевою на цьому ліжку. 

І ніхто п’яний хропіти на вухо не буде. Хіба це не чудово? І запаху Ярика не буде. 

При згадці про свої сни я густо червонію. 

Макс нарешті притомився, я вкладаю його в спатки, і він засинає, обіймаючи свого ведмедика. 

Дивно, що Ярослав ще не повернувся з Нікою. Але тим краще. Встигну приготувати обід. Якщо вже родич дав добро використовувати свій холодильник, то не буду занадто гордою. 

Поставила варитися суп. В цю мить в двері подзвонили. 

За дверима молода красуня. Так, що ноги від вух, груди третього розміру, волосся світлою копицею по плечах. 

— Вам кого? — здивовано питаю я. 

— Напевно тебе, — каже вона. Обдивляється мої коротенькі шортики і брудну футболку. — Ти ж тепер тут живеш? Я так і думала, що Ярик бреше, що ти кинула дитину. 

— Тобто? 

— Я Ольга, — дивиться так, мов би це ім’я мені щось має пояснити. Не дочекавшись відповіді, продовжує: — Не намагайся через дитину повернути Ярослава.

— Та і в думках такого не було…

— А чому тоді хазяйнуєш тут як в себе вдома? — питає роздратовано. — Ти думаєш, раз привезла йому дочку погостювати, то він одразу до тебе повернеться? Ні, у нього вже нові стосунки. І у нас все серйозно.

— Та на здоров'я! — знизую плечима. — Це все? 

В душі здіймається якийсь протест. Дівчина звісно дуже пасує Ярику. Висока, струнка, мов з обкладинки журналу. Супроти моїх півтори метри в стрибку виглядає дуже ефектно. А от розумом певно не виблискує. Це ж треба було прийняти мене за матір Ніки. Але переконувати її в протилежному я не збиралась. 

— Я попередила. Чим швидше ти поїдеш, тим краще, — зверхньо кидає Оля. 

— Але ти не можеш мене вигнати з цього будинку. 

— То це зробить сам Ярик. 

— І залишиться знову без спілкування з донькою? 

— Ну ти і стерво! Так маніпулювати дитиною, — Ольга намагається мене присоромити, чим викликає лише посмішку. 

— На війні всі засоби хороші, — відповідаю їй. От тепер відчуваю якесь задоволення. А тому, що не треба лізти в чужий будинок і намагатися там свої порядки нав'язувати. 

— Війни хочеш? Ми з Ярославом в тебе взагалі дитину відсудимо! 

— Вперед! 

Гримаю перед її носом дверима. Ось так. Якийсь час Ярославу буде точно не до мене.