11. Ярослав

На доньку я подивляюсь з сумішшю гордості і занепокоєння. Після сніданку вона стала лояльнішою до мене. І в машину сіла охоче, певно все цікаво. 

— А у Вадика теж крута машина, — видає задумливо, обмацавши все навколо себе. 

— У Вадика? 

— Так. Він мамин друг. 

— Як цікаво.

Вислуховувати про походеньки Каріни мені хочеться менше всього. Звісно, ми дорослі люди, і кожен має право на стосунки. Але навіщо перед дитиною… 

— Ми в зоопарк їздили, — тут я стискаю кермо міцніше. Отже, якийсь чужий дядько возив мою дитину в зоопарк, а мені навіть бачити її було заборонено. 

— Куди ще ви їздили, сонечко? 

— Морозиво їсти, — продовжує безхитрісно розповідати Ніка. 

Не помічаю, як трохи перевищую швидкість. І відразу потрапляю в поле зору патрульних. Ті вмикають проблискові маячки і я паркуюсь біля узбіччя. 

— Що сталось? — крутиться Вероніка. 

— Тато зараз все владнає, — кажу, відчиняючи вікно. 

Коп підходить, представляється і робить зауваження:

— Куди так сильно поспішаємо? 

— На роботу, вибачте, — кажу покаянно. 

— Так, Мартинюк Ярослав, оскільки перевищили небагато то на перший раз можу обмежитись попередженням, — вже простягає мені назад права. І тут лейтенант помічає Ніку. Права знову повертаються до нього. — А дитина чому без автокрісла? 

— Саме їдемо купувати.

— Ви ж казали, що на роботу. Ви мене ще і обманюєте? Дитиною ризикуєте, перевищуєте швидкість. 

— Може якось домовимось? — нетерпляче питаю я. 

Телефон знову дзвонить. Певно, без мене якихось питань вирішити не можуть. Але я вже не відволікаюсь. Зараз ще не вистачало без прав залишитися. 

— Зараз складемо протокол, — похмуро каже коп. — І не варто мені тут пропонувати щось таке… типу домовитись. Вийдіть з машини!

Я відчиняю двері, і Ніка починає плакати. 

— Я з тобою! — каже з розпачем. 

— Авжеж.

Дивлюсь осудливо на копа. Це через нього моя донечка плаче. Налякали її. Мала тулиться до мене, поки копи щось пишуть. Я мнусь на місці, називаючи їм свої дані. 

Чому я не подумав раніше, що щоб возити таку малявку в машині треба спеціальне крісло? Правильно! Бо у мене ніколи раніше не було при собі таких маленьких дітей!  

***

До комплексу я приїжджаю в кепському настрою, який намагаюся приховати від Ніки. Їй злого тата краще не бачити. 

А біля готелю відразу помічаю машину Олі. Її тут тільки не вистачало. НІби вчора вже все обговорили. Ну не можу я на вихідні з нею поїхати відпочивати. У мене і так справ по горло було. А з появою Ніки так і взагалі вільного часу не буде. Хіба що вмовлю Надю взяти на себе частину клопотів про доньку. Але навіщо їй це? Пригрозити, що викину геть з будинку? Малоймовірно, що повірить… 

Надя. Її смаглява шкіра, рівненькі ніжки і чорні мов вугілля очі так і спливають в пам'яті. 

— Ярику! — Оля йде на зустріч, але завмирає, помітивши на моїх руках Ніку. 

— Не зараз, Олю, — кажу я. — Бачиш, я не сам. 

— А це хто? 

— Моя донька, — відповідаю очевидне. 

— Ти не казав, що у тебе є діти, — з образою каже Оля. 

— А чому я мав тобі звітувати? Це якось впливає на наші стосунки? 

— Ні… Думаю, ні. І де її мати?

— Якби ж я ще це знав! — таки не втримуюсь, щоб не пожалітись трохи. 

— Жах! То ти візьмеш її з собою в суботу? — не приховує розчарування. 

— Я ж казав, що в суботу нікуди не поїду. Їдьте з друзями в гори самі. А зараз мені треба працювати. 

— У мене таке враження, що ти мене уникаєш. Я тобі телефоную — ти не береш слухавку. Тепер ця дивна поява дитини… В житті не повірю, що мати так просто її покинула, — задумливо тягне Оля. — Але гаразд, не буду тобі заважати. Вибач, що нав’язуюсь.

Вона нарешті йде. Я переводжу подих. Минуло лише кілька годин, як я виїхав з дому, а я вже вичавлений. 

— Я пісяти хочу, — шепоче ніяково Ніка мені на вухо. — Тут є туалет?