9. Ярослав

— Тато, — несміливо промовила моя маленька і погладила рукою мою бороду. Я засміявся і пригорнув її до себе міцніше. Навіть уявити не може досі, що це не сон.

— Нікуся, моя малесенька, тато так за тобою скучив, — бурмочу я.

— А куди мама пішла? Вона повернеться? — злякано питає дівчинка. Її оченята сповнюється тривоги, а за мить в них вже сяє вогник страху і з’являються перші сльозинки.

От стерво Каріна. Хіба можна не показувати дитину роками, а тепер отак взяти і залишити її. Моя черга. Ніби мова про те, щоб сміття винести. Хоч би побула годину, аби мала звикла. Вона ж мене майже не знає.

— Мама повернеться, — заспокійливо кажу я. — Зараз їй треба піти у справах, але вона прийде пізніше. А ми поки побудемо разом. Це ж так класно, правда? Я дуже давно хотів з тобою погратися. 

— Я хочу до мами! Пусти, — просить вона. А може й наказує, бо тон у неї далеко не лагідний. Хмуриться і витирає сльози.

— А ти прямо бачу спеціаліст у спілкуванні з дітьми, — хмикає з коридору Надя. — Налякай її ще дужче, бородань. Полізь обійматися… 

— Це моя дочка. Вона не боїться мене. Правда, сонечко, не боїшся? — питаю в маленької і всміхаюся. Але вона вже вся тремтить. Здається, ще секунда — і розплачеться.

— І часто у вас такі милі сімейні зустрічі? — Надя вже не веселиться, а дивиться на Вероніку зі співчуттям. — Тебе хоч погодувала мати, нещастя мале? 

— Ти будеш їстоньки, зірочкою? — питаю і я. Зараз почуваюся дуже розгублено, бо знаю, що коли дитина розридається, то заспокоїти її буде важко. А кликати Каріну я не збираюся. Ще передумає і забере дочку.

— Буду, — схлипуючи, каже дитина. А я повертаюся до Наді з німим проханням допомоги. Я трохи не в курсі, що їй можна давати, а вона має знати, бо Ніка і Макс приблизно ровесники.

— Підеш до мене? — Надя тягне руки до Ніки. — Глянь, яка у мене штучка є…

Вона торкається пальцями підвіски на шиї. Там на золотому ланцюжку висить півмісяць. Дуже знайомий. Здається, такий був у бабусі. Але зараз я не хочу того з’ясовувати. Мала зацікавилась золотою цяцькою, і потяглась до Наді. 

— Що мені приготувати? Сніданок з мене, добре, дівчатка? А ви озвучте меню, — я передаю дитину дівчині і подумки дивуюся тому, що навіть радий присутності Наді в домі, хоча вчора з радістю позбувся б її. — Що ти хочеш, Нікусю?

— Ну вівсянку звари… Яйце там може, — Надя погладжує малу по головіці. — Це твоя дитина, ти що не знаєш, що вона любить? — і бачу в чорних безоднях її очей повну зневагу до мене як до чоловіка і як до батька. Але пояснювати цій циганці моє сімейне становище і як так вийшло, що Ніка майже мене не знає, я не маю жодного бажання. Чим більше Надя зараз дізнається, тим жалюгіднішим я буду виглядати в її очах. І не те, щоб я переживав з цього приводу, та всеодно.

Тому малодушно тікаю на кухню, обдумати ситуацію. З Каріною у нас не склалось від самого початку. Моя родина авжеж була категорично проти такої невістки.

Але я молодий був засліплений пристрастю. Здавалось нам з нею все вдасться. Заради неї, нашої майбутньої сім’ї я відійшов від сімейного бізнесу і розсварився з родичами. От тільки любовний угар дівчини розсіявся разом з тим, як я відлучився від сімейної годівниці. Зрозумівши, що замість мажора з багатими батьками отримає молодого і перспективного хлопця, готового працювати, щоб заробити перший мільйон самотужки, Каріна влаштувала мені такі гойдалки, що здається назавжди відбила бажання заводити сім’ю. 

Але від Вероніки я не відмовлявся. Та реалізовуватись мені як батькові ніхто не дав. І от зараз, коли всі сили йдуть на бізнес Каріна вирішила, що саме час мене навчити батьківству. Переді мною дуже важкий вибір — дитина чи робота. Уявлення зараз не маю, як це все поєднати. 

— Кашу не спали, — каже Надя, теж заходячи на кухню. — Може краще подивись за донькою, тато? 

І цей її тон. Придушити паршивку хочеться. 

— Ти за собою слідкуй, — гиркаю у відповідь.