8. Ярослав

Спав я у вітальні, тож не виспався від слова зовсім, а сьогодні новий важкий день. Хоч і найняв досвідченого менеджера, якщо сам над головою не стоятиму, щось та не так зроблять. І це тільки комплекс. А ще будівництво. Це взагалі окремий головний біль, там треба не дрімати, бо як не потягнуть матеріали, то збудують щось таке, що хоч стій, хоч падай. А в цей бізнес я вклав душу і купу сил, тому мені важливо, щоб все вийшло, як задумано. Це, можна сказати, моє дітище.

П’ю міцну каву, щоб прокинутихся. Будильник дзвонив лише п’ять хвилин тому, але я почуваюся так, ніби я не спав рік. Або всіх три роки. Тіло болить. Який же незручний диван у вітальні, виявляється! Краще його замінити. Ні, краще надалі спати в спальні! Звісно, вчора я не міг випровадити дитину в брудну кімнату, але камон, чим Надя займалася, поки мене не було, окрім того, що підчікувала на мене зі сковорідкою? Могла б і прибрати кімнату. Але сьогодні вже точно хай цим займеться.

Несподівано в двері дзвонять. Кого це ще принесло в таку рань? 

Плентаюся у коридор, намагаючись прокинутися остаточно. Але коли відчиняю незваним гостям, розумію, що мабуть ще таки сплю.

Переді мною стоїть моя колишня дружина Каріна, тримаючи на руках Вероніку, нашу донечку. 

— Нікусю! — радію я і простягаю руки до дівчинки. Вона ж ховається до матері. Звісно, Каріна не дозволяла нам бачитися, тож як дочка буде впізнавати тата? 

— Не впізнала тата, люба? — вдавано усміхнено питає жінка. — Звісно, як ти його впізнаєш, коли його ніколи нема? Ми пройдемо, Мартинюк? Чи нам так і стояти на порозі?

— Проходьте, — я даю прохід і заходжу в вітальню вслід за ними.

— Непогано влаштувався, — Каріна окидає поглядом кімнату. 

— Може поясниш щось? То скидаєш дзвінки, фото з доньки в тебе не випросиш, вже не кажучи про зустріч, а це о сьомій ранку привозиш її. Що ти задумала? — я не довіряю цій жінці навіть не хвилину. Надто вже вона лицемірна і підступна. Коли бачу її, знову згадую, що мені довелося через неї пережити. Згадую істинну причину, чому ненавиджу своїх батьків.

— І не соромно тобі питати в мене таке? Я тут, бо донька хоче знати тата! Їй треба бачити тебе, треба з тобою познайомитися! Хоча про що це я? Тобі ж байдуже, — вона істерично кричить і закотує очі. Мені соромно, що все це на очах у Ніки. Дитина не має бачити такі сцени. Це руйнує їй психіку. Ось же як стиснулася вся, ніби хоче сховатися. Каріна не здатна дбати про дитину. В цьому я щораз переконуюся, але в очах суду і громадськості вона ідеальна.

— Не заводь цю шарманка при дитині, — кажу спокійно я. Іноді мені хочеться її задушити, але я ніколи не дозволю собі кричати на жінку чи тим паче вдарити її.

 — Коротше, Мартинюк, дочці треба батько! Тому я вирішила залишити Ніку в тебе на певний час. Відповідаєш за неї головою, зрозумів мене? 

Вона тицьнула мені в руки дівчинку.

— З чого б це раптом ти дозволила нам бути разом? — мені навіть складно в це повірити.

— А що, ти не радий? Мені забрати її? 

— Звісно, радий! Я просив тебе віддати Ніку мені вже разів чотириста, але ти завжди навіть слухати мене не хотіла, — я притискаю до себе свій безцінний діамант. Навіть повірити не можу, що ось вона, в моїх обіймах, моя маленька дівчинка.

— Я зрозуміла, що помилялася. Ти он влаштовуєш своє особисте життя, — вона кивнула кудись в сторону дверей, я оглянувся і побачив Надю. Авжеж, і вона мене вчитиме правил пристойності. Стоїть собі і слухає приватну розмову. Та зараз не до неї. — А я сиджу і гляжу дитину. Мені теж час влаштовувати своє життя, Мартинюк. Так що твоя черга.

Каріна сунула мені два пакети з речами, поцьомала в щоку дочку і, помахавши па-па Наді, продефілювала до виходу. Оце так сюрприз.