6. Ярослав

Виходжу з душу, замотаний у банний рушник навколо стегон. Надя з малим там на кухні, а моя кімната рівно навпроти дверей ванної. Ну, що може статися, здається так? 

Але коли в домі Надя, статися може, що завгодно. Це вже мені зрозуміло.

Тому що не встигаю я зробити й кроку в коридор, як вона буквально вистрибує на мене. А тоді кричить, ніби її ріжуть.

— Заспокойся, психопатко! — намагаюся її перекричати. — Це ти завжди маєш на мене нападати? Може мені загрожує небезпека поруч з тобою?

Дівчина злякано відстрибує від мене. 

— Хто б казав! Ти чого тут голий ходиш? В домі чужа жінка і дитина! Можна одягнутися? — вона відвертається так, ніби я й справді голий, хоча тим рушником можна завернутися, що й єгипетська мумія позаздрила б. 

— Я туди і йшов! Поки ти на мене не вистрибнула! — хмикаю я. — І припини вже оце закриватися, бо виглядаєш по-дурному. Як незаймана на випускному.

— Ну знаєш! Це я по-дурному виглядаю? В тебе взагалі нема гальм, не розумієш банальних правил поведінки! — вона знову так спалахнула, що зовсім забула про ніяковість. А тоді розвернулася і швидко пішла в кімнату. В кімнату — то добре. Погано, що в мою.

— Слухай, може не так одразу? Ми все ж малознайомі. Я не такий, — жартую, ставши за її спиною в дверях.

— Придурок! — сичить вона.

— Ця кімната вже давно зайнята. Чи ти вирішила окупувати весь дім? Навіть в документах написано, що в тебе половина. Не ця конкретна половина, — парирую я.

— То може я вийду? — лютує вона. Аж побуряковіла вся.

— То виходь, — так і стою в порозі.

— То відійди, кабан! Тебе не обминути, — протискається повз мене і сердиться ще більше. А я не витримую і починаю ржати. Все, як і в дитинстві. Нічого не міняється, коли мова про нас з нею.

Вдягаю спортивки і светр, щоб не хвилювати своїм торсом гостю, та виходжу на кухню. Вона вже тут, насипає в мисочку малому їсти. Той сидить за столом і гупає ложкою по стільниці. Дитячі пустощі не дратують мене. Стосовно хлопця в мене претензій нема. Я в принципі люблю дітлахів, у самого підростає дочка. Шкода лише, що бачу я її здебільшого на фото. В моєму колі, щоправда, лише в одного Коляна, мого найкращого друга, є дітвора, син і дочка, вісім і десять років, то з ними я чудово ладнаю. З такою ж кнопкою спілкуюся вперше. Свою малу я тримав на руках лише раз…

— А як тебе звати? — питаю в нього, сідаючи на стілець навпроти. Надя скоса позирає на мене.

— Макс, — теж позираючи на маму, відповідає малий. 

— А мене дядько Ярик, — я простягаю до дитини руку, проте малий не бере мене за пальця, а навпаки ховає свої рученята, ніби я можу їх з’їсти.

— Дядько Ярик, сам собі насипеш, я тобі не прислуга, — тим часом каже Надя і кладе перед Максом мисочку, а за мить насипає собі.

— Насиплю, я не гордий, — кажу я і більше не чіпаю малого. Бачу, що він дуже затиснутий, зляканий. Та, побачивши їжу, плов і салат, забуває про мене і починає жваво орудувати ложкою. Спостерігати за ним смішно. Така собі міні версія людини. 

Якось мимоволі погляд ковзає на Надю. Спершу я ніби шукаю, чи схожий на неї син, але несвідомо починаю розглядати риси її обличчя. Тендітні, немов виліплені з глини, неймовірно вмілим майстром.

— Що таке? Чого витріщаєшся? — вона помічає мій погляд.

— Гля яка цяця, на неї вже й не подивись, — парирую я і врешті беруся до їжі. 

Або я був дуже голодним, або плов справді шалено смачний. Проте з’ївши всю порцію до останньої крихти, я розумію, що давно не зустрічав людину, яка вміє готувати краще, ніж я. І це шикарно.