5. Ярослав

— А то що? Відлупцюєш мене сковорідкою ще раз? — гнівно кидаю я. Ні, зриватися і кричати на цю недотепу, що вирішила промислове сміття подати малому на вечерю, я не буду. Врешті я чоловік і гримати на жінку не в моїх правилах. Але конкретно ця жінка здатна звести з розуму і відмовитися від своїх принципів, це я вже розумію. Підтягую до неї пакет з провізією, купленою сьогодні в супермаркеті, і хмикаю:

— Ось, що вціліло. Були ще яйця і молоко, але ти здогадуєшся, що з ними сталося. Обери щось на свій розсуд і приготуй корисну вечерю для дитини. Там і салат можна зробити, і м’ясо є на гарнір. Явно краще, ніж ота гидота, — пальцем тикаю в сміттєве відро, з якого смердить хімією купленої тушенки.

Надя дивиться то на мене, то в пакет. Вирішує, що їй робити. Здається, вона трохи розгубилася. В розмову встрягає малий.

— А що таке гарнір? — питає він, почувши незнайоме слово.

— Це те, що мама нам сьогодні приготує, а ми спробуємо і скажемо, чи смачно, — кажу до малого. Прикольний хлопчак. Скільки йому, цікаво? Я нічого не знаю про таких дітей… Років три? Чи два? Чи чотири? Без поняття.

— Та бери вже. Продукти з мене, готовка з тебе, ок? Бо твоїми стараннями в мене голова розколюється і стояти біля плити я вже щось передумав. А ти не соромся, ми ж рідня як не як, — кажу їй і йду до дивану, з якого малий щойно спромігся злізти.

— Ага, рідня, — скептично хмикає вона і врешті здається. Гримить на кухні посудом, а через кілька хвилин вітальню заливають приємні запахи. Ось як пахне справжнє м’ясо.

Я йду до себе, а звідти в ванну, щоб постояти під струменями води і прийти до тями. З Надею треба щось вирішувати, бо це не діло.

Ясно, що її сюди привела скрута. Якщо думати логічно, виходить таке: вона народила дитину, значить є чоловік (тим паче я пам’ятаю, що заміж вона виходила). Приїхала без нього, отже, від нього. Значить, їй нема куди йти. Вона й і сама казала, що вирішила тут жити.

Однак, ділити будинок з цією особою я не маю жодного бажання. Але й мені нема, куди йти.

Додому я не повернуся. Мої мега-розумні батьки-олігархи тільки й чекають на те, щоб я схилився перед ними, та недочекаються. Коли я йшов з дому, спалив всі мости. Хай самі гниють в своєму болоті, а в мене своє життя. 

Спадщина діда була дуже актуальною, бо за його активи я придбав заміський комплекс в дуже поганому стані. За три роки відбував, зробив ремонти, тепер він, як цукерочка. Тут і міні-готель на три номери, і ресторан, і сауна. Дуже прибутковий бізнес виявився. Зараз ось будую СПА-салон. Благо, тепер такі зими, що погода дозволяє працювати. 

Бізнес потребував вкладень, але воно того варте. Наразі в мене постійно є відвідувачі, а на квітень вже бронь на цілий тиждень стоїть, повний пансіон. Тоді я й поверну кошти, вкладені зараз в будівництво. 

Так що, гроші в мене в обороті. Відкупити частину будинку Наді я поки не можу, хоч це і був би чудовий варіант. І допустити, аби вона виставила на продаж свою половину, теж не можу. Принаймні до квітня, поки не отримаю прибуток. Зупиняти будівництво заради названої родички я не збираюся. Це було б мега-тупе рішення.

Переїхати в готель не варіант. Мені з дому добиратися до комплексу найзручніше, ну а забирати один з номерів для себе, щоб пожити прямо на роботі, не рентабельно. Можна на одну-дві ночі, але в плані довгострокової перспективи — це дурня. Клієнти понад усе, три номери і так занадто мало. Вже думаю про розширення.

Так що доведеться Надю трохи потерпіти. Всього пару місяців.

Хоча, якщо так подумати, те, що ця дівчина поживе тут зі мною, тригерне мою родину. А це вже привід дозволити їй  тут пожити.