4. Надія

Підтискаю губи і дивлюсь на цього алкаша. Чим він Ігоря кращий? Той теж ледве поріг не переступить і відразу до пляшки. І от з цим мені доведеться якось тіснитися? Треба домовитись з Яриком, щоб забрався на певний час геть. По його вигляду не скажеш, що на останні копійки доживає. 

— З якого переляку я маю тобі щось розповідати? — питаю у нього. — Це мій будинок, я маю право тут жити. І планую жити з малим. Не звітуючи всіляким там Мартинюкам про свої плани.

— Ну мене не влаштовує твій план, — каже Ярик. 

Ще б воно його влаштувало. Він і в дитинстві не вирізнявся поступливістю. То з якого дива зараз би став добрішим? 

— Мама, я їстки хочу, — шепоче мені малий. На Ярика зиркає дуже насторожено. 

Максим звик до того, що чоловіки несуть агресію. 

— Зараз щось приготую, — кажу я. — Ми тут з тобою привезли рис… 

Пускаю малого на підлогу і йде до своїх пакетів. 

— Надь, я хочу поговорити! 

— У мене дитина їсти хоче, — відповідаю йому. — Чи ти вважаєш, розмова не зачекає поки я його нагодую? 

— Зачекає, — невдоволено відповідає він. — Але зранку буде краще, якщо ви з малим поїдете. Май на увазі. 

— Ми нікуди не поїдемо. Май на увазі, — в тон відповідаю йому. 

В сумці у мене припасів небагато. Я про їжу думала в останню чергу, коли тікала. Рис прихопила, якісь консерви взяла вже в супермаркеті біля вокзалу. Ну з цього цілком можна зробити якусь кашу. 

Тож повертаюсь до плити. Ярик п’є пиво і подивляється на мене. Я теж на нього зиркнула. Вимахав він чималим. Одні м’язи і ні грама жиру. Тренується, напевно, слідкує за собою. Бороду завів. Обличчя таке мужнє стало. Але це не відміняє того факту, що він козел. З самого дитинства таким був. Думала може подорослішав і порозумнішав. Але куди там. Певно так і вважає, як і його мама з татом, що я бруднокровка як і моя мама. 

Бабуся мою маму народила поза шлюбом. Ніхто не знає толком від кого. Для того часу це був великий сором. Тож дід Тарас свого часу пішов проти сім’ї, взявши Одарку з дитиною. 

 А от Макс мій нарешті осмілів і пішов теж до дивану. Смикає Ярика за штани, щоб допоміг йому вилізти. Ярослав неохоче допомагає йому, потім знову дивиться на мене. 

— Ти цим дитину зібралась годувати? — морщиться, помітивши в моїх руках тушенку. 

— А ти щось маєш проти?

— Ти хоч знаєш з чого її роблять?

— З м’яса? — здіймаю зневажливо брови. — Тут так написано.

— Викинь її краще у смітник, — безапеляційно каже Ярик. — Бо ще отруїш малого. 

— І що ти накажеш йому спати голодним йти? Вибачте, пане мільйонер, але ми, прості люди, не звикли розкидатися продуктами.

Пригадую, як мене сварив Ігор за нераціональне використання грошей. Я ж сиділа у нього на шиї. Не заробила і копійки, як він вважав. Тож навіть товсто очищена картоплина могла стати причиною сварки. Що вже казати про те, щоб викинути щось м'ясне в смітник? Ми навіть м'ясо з борщу не викидали, а мили його і використовували в приготуванні інших страв. 

Це вже потім я дізналась, що поки я рахувала кожну копійку, викручуючись з тим, щоб приготувати на вечерю смачно і корисно, Ігор міг собі дозволити випити за вечір пляшку дорогого віскі, ще і друзяків своїх пригощав. 

Поки думаю свої невеселі думки, відкриваю тушенку. Незважаючи на її непривабливий вигляд пахне вона цілком смачно. 

Ярик плавно перетікає з сидячої пози у вертикальну, наближається одним кроком до мене, вихоплює банку і викидає її у відро. 

— Ось так, Надю. Хлопчик цього їсти не буде, — каже він вперто. — Там одна хімія і невідомо яке сміття. 

— Не смій чіпати мої речі! — гарчу я на нього. Бо інших продуктів у мене немає. А моя дитина хоче їсти. І від цього розпачу мені Ярика хочеться знову відлупцювати сковорідкою. 

Наші гнівні погляди зустрічають. Здається, ще мить і блискавки в різні боки полетять.