3. Ярослав

— Так, кого ти там ще ховаєш? Поки ти мене тут відволікаєш, твої через чорний хід вже техніку виносять? — я обурююсь і хвилююсь водночас. Лякати дитину я не хочу, але і вся ця ситуація схожа на якусь історію з кримінальних новин. Може це нова афера: молоденька циганка з дитиною відвертають увагу, поки банда орудує в інших кімнатах.

— Та хто мої? — вигукує дівчина і повертається так, що її обличчя стає краще освітлене. І я вже не сумніваюся, що бачив її раніше.

— Цигани, — вже невпевнено кажу я. Тепер я вже сумніваюся, вона мені вже не здається циганкою.

— Ну знаєш! Це вже занадто! Вдерся до мене додому, ще й обзиваєш і дурниці якісь верзеш! Я тобі хто? Злодюжка якась? Я тебе сюди кликала?! — виглядає так, ніби в неї здали нерви. Вона просто кричить і закриває собою дитину, що попри прохання матері сховатися, злякано втискається в одвірок.

— До тебе додому? — дивуюся я.

— А до кого ж?! — кричить жінка. 

— Взагалі-то до себе, — стиха кажу я і показую їй на пакет з продуктами під ногами. Вона здивовано дивиться туди, в її очах нерозуміння.

— Це Паркова, 47? Тут жив Тарас Семенович Тернопольський, — не то питає, не то стверджує вона.

— Так, — киваю я. 

— Тоді я не помилилася. Дідусь залишив мені половину будинку, — вона все ще не опускає швабру. А я починаю здогадуватися.

— Це ти та його внучка? Надя, здається? — зітхаю і сідаю на тумбочку для взуття. Надю я не бачив років… дванадцять? Не дивно, що не впізнав. На похороні дідуся вона ніби була, але я тоді взагалі нікого не бачив. Занурений в свої переживання, попрощався з рідним в церкві і на кладовищі, а на обід, організований мамою, не ходив. 

В дитинстві ми не дуже ладнали. Мої рідні погано ладнали з сім’єю другої дружини дідуся. Часом на сімейних святах ми зустрічалися, але, як заведено в дітей, коли дорослі в поганих стосунках, то і малі їх наслідують. Тоді я завжди з неї жартував, через специфічну зовнішність називав циганкою, казав, що вона нам не рідна. Надя через це люто мене ненавиділа, тож не соромилася підкласти під сидіння якусь кнопку або ж підкинути в склянку з компотом полуницю, знаючи про мою алергію. Тоді і я віддавав чимось таким. Одного разу підкрався і підстриг їй добрий шмат волосся, коли вона зачиталася книжкою.

Зараз я, звісно, не пишаюся цим. Але зважаючи на те, що наша зустріч через стільки часу почалася з удару в голову, ми в своєму репертуарі.

— Так. Надя, — підтверджує вона. Бачу, що дівчина досі не в курсі, з ким розмовляє.

— А я Ярик. Ну, Яросрав, якщо це тобі допоможе, — усміхаюся, пригадавши їй, як вона в дитинстві мене кликала. Ненавидів тоді своє ім'я через неї.

— А що ти тут робиш? — в її очах з’являється розуміння.

— Живу. Половина будинку за спадщиною моя. Ти не претендувала на свою, тож я і не очікував тебе тут побачити. Може ти все ж прибереш швабру і ми увійдемо в вітальню? А то всю ніч тут будемо стояти. А я й так втомився за день страшенно, — зітхаю і згинаюся, щоб донести до кухні хоч те, що лишилося з продуктів. Але в голові від різкого руху смикає і ніби щось вривається. Я несвідомо стогну і назад сідаю на тумбочку. Надя прибирає швабру і робить обережний крок до мене, хоче торкнутися плеча.

— Ти як там? Погано тобі? — питає вона.

— Ти краще не підходь, хто знає чого ще від тебе чекати, — прошу я.

— Та будь ласка, — кидає вона мені і повертається до дитини. Підхоплює сина на руки і ховається з ним у кімнаті.

Мені ж за хвилину стає краще і я таки забираю продукти, після чого йду на кухню-студію. Кидаю пакети на стіл. Дістаю з холодильника пляшку пива. Рідко дозволяю собі подібне. Взагалі ненавиджу алкоголь, бо він відбирає розум, а мені треба бути в формі завжди. Проте сьогодні не завадить розслабитися. День був надто важкий, а вечір — божевільний.

— Ти ж не збираєшся пити при дитині? — одразу качає права Надя, притискаючи хлопчика до себе. Зараз я можу її роздивитися добре. Невисокого зросту і тендітної статури, вона все ж має дуже апетитну фігуру, вже не така суха, як була в дитинстві, хоч і досі худенька. Темному волоссю довжини аж по пояс могла б позаздрити будь-яка модниця. Мені навіть захотілося торкнутися коси, щоб переконатися, що вона справжня. Незвичні риси обличчя прикрашають погляд. Вона виглядає ефектно навіть без жодного макіяжу. Навіть подумати не міг, що та курноса малявка виросте такою красивою.

— Я в себе вдома і буду робити, що бажаю, — киваю їй і важко падаю на диван. — Ну, розповідай, що в тебе сталося, що ти раптом згадала про цю спадщину?