2. Ярослав

— Оль, ми вже про все домовилися, — вкотре кажу дівчині телефоном і зітхаю. Дуже не люблю, коли мене тричі питають про одне і те ж, але до жінок треба бути терпимими. Якщо я вважаю себе гідним чоловіком, то маю відповідати цьому твердженні.

— Так, я просто хотіла уточнити. Крім того, на тебе чекає сюрприз, — усміхається у слухавку вона. Це чутно з ноток її голосу.

— Не люблю сюрпризи. Ти ж знаєш, що я їх ненавиджу. Давай просто як домовилися. Я подзвоню тобі пізніше добре, саме додому приїхав. Буду нести продукти і готувати вечерю, а потім наберу і ми ще поговоримо, обіцяю, — я теж усміхаюся. Оля важлива людина в моєму житті і я знаю, що їй хочеться бути ближчою мені. Але ми давно чітко окреслили рамки своїх стосунків: вільні відносини, секс без зобов’язань. Я не терплю, коли мою волю сковують. Просто не можу жити в такій обстановці. Олю ж це цілком влаштовувало, вона теж вільна птаха, але кілька місяців тому щось почало змінюватися між нами. І це щось мене тривожило.

Вимикаю телефон і беру пакети. Сьогодні дорогою додому заїхав в супермаркет і оновив запаси продуктів, бо вчора довелося замовляти доставку на дім, а я не надто любитель кожного дня харчуватися ресторанною їжею. Краще вже зготувати щось просте, але самому. В кульках з магазину були яйця, молоко, філе індички, трохи овочів і обов’язково листя салату. 

Датчик руху реагує на мене і вмикає світло, коли я наближаюся до порогу. Про те, що щось не так, розумію, коли бачу килимок перед дверима. На ньому сніг і чиїсь сліди, дорослі і дитячі ножки. Я б подумав, що це приходили сусіди чи родичі, та от біда: я живу в дачному районі на околиці міста і не спілкуюся з рідними. Та й ворота замикаються. 

Проте двері замкнені і я користуюся ключами, щоб зайти в дім, все ж переконуючи себе, що це мені здалося. Зламщики не ходять з дітьми і що там я міг розглянути вночі? Це вже моя фантазія бушує після довгого робочого дня.

Заходжу в коридор, шукаю вмикач, щоб увімкнути світло і враз отримую чимось важким по голові. Це було настільки несподівано, що я випускаю з рук пакети. “Хана яйцям” — пролітає в моїх думках, але наступної миті я кидаюся на темноту. В руку потрапляє шмат тканини одягу моїх грабіжників (ну бо хто ще може залізти вночі в чужий дім і напасти на власника?). Чую якусь метушню і жіночий зойк. На мить гадаю, що це і є Олін сюрприз, але тоді на мене б чекала дівчина у білизні, а не удар по голові. Тягну за тканину і кидаю непрошену гостю на себе, щоб зручно її перехопити.

— Не на того напали. Я боксом займаюся з десяти років, — шепочу я тій особі, що борсається в моїх руках.

— Пусти, гад! Поліція вже їде! — кричить вона і намагається звільнитися з мого коронного захвату, але це не вдавалося куди міцнішим суперникам. Під руками відчуваю зовсім тендітне тіло, така собі Дюймовочка. Неповнолітня чи що?

— Як мило з твого боку для себе її й викликати, — кажу я, розуміючи, що щось тут не те. Хочу увімкнути світло, але тоді треба відпустити заручницю. — Ти тут сама чи ще хтось є, зізнавайся?

В цю мить вона буквально затремтіла всім тілом.

— Сама! — кричить. — Нікого нема. Що ти зі мною зробиш? Що тобі треба?

Якийсь сюр, чесне слово. Я штовхаю дівчину і хутко вмикаю світло, яке сліпить очі. Поки зір звикає до освітлення, помічаю, що моя гостя аж надто нагадує циганку: маленька, чорненька, худенька, ще й вдягнена в чорт знає що. 

— Ти хто така? Де твої всі? — питаю в неї.

— Хто мої? — вона вклякає, розгублено озирається, а тоді схоплює в руки швабру і войовничо простягає до мене. А я не можу позбутися думки, що когось вона мені дуже нагадує. Просто дуже. Але голова після удару болить і думати мені зараз тяжко.

— Серйозно? Прибрати тут вирішила? Це доречно, — всміхаюся я, торкаючись долонею скроні. Там кров. Добряче привалила. А чим це? Опускаю погляд і бачу на підлозі, поруч з пакетами, де явно побилися яйця і, напевно, розлилося молоко, я ж бо його беру в скляних пляшках, а не паперових пакетах, сковорідку. То це мене моєю ж сковорідкою? Совісті в неї нема. Хоть би з собою щось принесла, як хотіла нападати. 

— Не наближайся! — кричить вона.

— А то що ти мені зробиш? Сядеш на оце і вилетиш в вікно? Чи на швабрах не літають? 

І саме в цю мить з-за її спини з’являється маленький хлопчик.

— Мамо… — злякано шепоче він.

— Любий, зайди назад. Мама зараз прийде, — на її обличчі з’являється паніка, а я і сам розгублююся. В такій ситуації я ще ніколи не бував.