1. Надія

— Ми з усім впораємось, — кажу я малому. 

Він киває. Серйозно, не по дитячому. Це через його татуся ми повинні зараз трястися в автобусі невідомо куди. Це через нього Макс залишився без своїх іграшок і більшої частини одягу. 

Злості на Ігора не вистачає. Та і сил з ним спілкуватися теж немає. Бо те, що він і його мамаша повернули я вважаю за гранню зла. Вони залишили мене і сина на вулиці фактично. 

Ні, Ігор авжеж нас на вулицю прямо не виганяв. Просто не забував при кожній нагоді нагадати, що ми живемо в його квартирі і свого у мене нічого немає. От тільки квартиру ми купували, коли я була на останньому місяці вагітності. Збереження життя Макса тодів важило для мене більше, ніж якісь юридичні моменти. Я беззастережно віддала чоловіку гроші, які вислала мама з Італії, щоб він доклав і оформив іпотеку на нове житло. 

Мені хотілось з пологового будинку приїхати вже у свою квартиру. 

Потім мама ще слала гроші — ми хоч з нею і не мали гарних стосунків, але грошима вона від мене відкуплялась регулярно. І гроші йшли в оплату за квартиру. Квартиру, яка як виявилось була оформлена на свекруху…

Ігор же день від дня ставав все нестерпіншим. Затримувався на роботі, приходив завжди злий. 

Автобус підкидає на нерівностях і з моїх рук випадає Максовий плюшевий ведмедик прямо під ноги пасажирам. 

Малий хнюпиться. 

— Я все виперу, — обіцяю йому. — Якщо там, звісно, є вода. 

Я не знаю, в якому стані будинок, який мені заповів дід. Я вже шкодую, що взагалі зірвалась туди їхати. Але шляху назад немає. 

Вибір у мене невеликий — чи повертатися до Ігора, чи їхати вивчати свою спадщину. 

Те, що Тарас Семенович взагалі про мене згадав у своєму заповіті — велике диво не інакше. І є у мене підозри, що якщо його рідня навіть не оспорювали заповіт, значить будинок не вартий того, щоб за нього судитися. А отже мене можуть чекати якісь руїни. 

На диво, коли приїхала за адресою, то виявилось, що будинок в дуже непоганому стані. Я була на похоронах дідуся, але тоді мало що запам'ятала. Не дуже хотілось світитись перед родичами діда. Він мені і не рідний взагалі. Другий чоловік моєї бабусі. Але виховувати намагався мою маму і мене як своїх. А от його рідня до нас з матір'ю ставилась дуже вороже. 

Особливо, пам'ятаю, мені докучав Ярик. Біда була в тому, що ми з ним були майже однолітками і дід вважав чудовою ідеєю запрошувати нас влітку до себе одночасно. Щоб дітям нудно не було. Досі як згадаю цього пихатого зануду, так і зуби зводить. 

Але якщо не рахувати Ярика, то часи в дідовому домі були одними із найсвітліших в моєму дитинстві. Поки авжеж була жива бабуся. Потім я до дідуся приїздила все рідше. 

До будинку я підходжу вже в густих сутінках. Сильно оцінити, в якому він стані при такому освітленні не можу. Та і втомилися ми з Максом. Він взагалі повис у мене на руці, готовий заснути. А дитині на хвилинку два з половиною роки. І важить він чимало для моєї комплекції. Увесь час на руках його нести я не можу. 

Хочеться вже швидше покласти малого на ліжко і перевести дух. Нотаріус передав мені комплект ключів від будинку. Ними я і скористалась. Якщо замки не змінено, то тут очевидно ніхто не живе. 

Тільки замкнувши за собою двері, я відчула певну безпеку. Ігор нас тут не скоро знайде. А там суд нас розлучить, і всі погрози Ігоря відібрати у мене Макса залишаться лише його вологими фантазіями. Ось так. 

Я сідаю на диван у вітальні, заплющую очі. Навіть роздивлятися навколо сил немає. Завтра зранку займусь прибиранням. Малий вошкається, але починає дрімати. І я біля нього на хвильку приляжу. Саме в цю мить в темряві з вулиці почувся шам біля дверей… Моє серце стиснулось і ледве не луснуло від жаху. А що як Ігор нас вже знайшов? Не дозволю йому забрати Макса!

Друзі, величезне прохання - додати книгу в бібліотеку і підписатися на автора! Це дуже надихати мене на нові історії))))