Глава 11

Цього разу прокидатися було набагато легше. Плече вже не так боліло, а датчики на бандажі показували, що наніти продовжують працювати над зрощенням рани. За дверима чулася чиясь розмова. Сілін вирішила прислухатися.

– Братику, ти зовсім здурів? Привів сюди цю ельфійку? Ти бачив, у якому вона костюмі? Вона явно найманка, а такі травми неспроста отримують.

– Мені плювати, хто вона. Я був у такій дупі, що капець. Вона мене врятувала, хоча в її стані могла цього й не робити.

– Так! Заспокоїлися обидва, інакше я зараз вам обом по шиї дам. Розкричалися вони тут. Сім'я Тарл завжди віддає свої борги, – голос Ерін звучав суворо, але водночас у ньому відчувалися любов і турбота.

– Та пам'ятаю я, – уже спокійнішим голосом відповів Рід.

– Тоді зав'язуйте тут сваритися. І йдіть будити гостю.

Сілін сіла на ліжко й почала натягувати куртку. Однією рукою робити це було вельми незручно. Знімати її вчора було набагато простіше.

Щойно вона застебнула куртку, у двері постукали.

 – Можна?

 – Так. Заходь.

До кімнати увійшов Кан.

– Вибач, якщо ми тебе розбудили. Я так зрозумів, ти все чула. Не звертай уваги на Ріда, він просто моторошний перестрахувальник і взагалі мало кому довіряє.

Сьогодні Кан був одягнений майже так само, як і вчора, тільки замість жилета на ньому була двошарова чорна куртка з мікропідкладкою. Його густе чорне волосся було заплетене у дві товсті коси. Сілін мимоволі подумала, скільки ж часу потрібно, щоб упоратися з такою шевелюрою. Особливо з огляду на те, що її власник аж ніяк не мав маленьку статуру. Як він примудрявся сам за нею доглядати, вона просто не уявляла.

Згадавши про своє обстрижене волосся, Сілін сумно зітхнула.

 – Усе нормально, я його прекрасно розумію. Я б, напевно, теж так ставилася до такої незнайомки, як я.

Кан махнув рукою і сказав:

 – Гаразд нам вже час, сніданок чекає.

На досить просторій кухні, крім Ріда, була й Ерін, яка саме закінчувала щось готувати. Звісно, за мірками Сілін кухня була великою, але для двох орків такої кремезної статури вона все ж була затісною.

– Сідай, у нас на сніданок сік і млинці із синтезованим джемом, – по-домашньому звернулася Ерін до Сілін.

– Дякую, що прихистили мене, – з легким поклоном привіталася дівчина.

– Немає за що дякувати. Ти все ж допомогла Кану. 

Присівши на стілець, дівчина також привіталася з Рідом, який сидів поруч.

– До речі, Сілін, щодо руки. Я тут дізнався у своїх постачальників, є один варіант. У тебе немає упереджень щодо вживаних аугментацій? – почав Рід.

– Вибір у мене невеликий, тож мені без різниці, наскільки вона свіжа.

– Розмови про справи за столом у нас не ведуться, Рід, – суворо обірвала його Ерін.

– Вибач, забув, – майже по-дитячому швидко відповів Рід.

Після сніданку Рід повідомив:

– Гаразд, мені потрібно повертатися до роботи, розібрати ліки.

– І нам час, – сказав Кан. – Що раніше вирушимо, то краще.

– Згодна, – кивнула Сілін.

– Зачекайте хвилину, – вже біля виходу зупинила їх Ерін. – Тобі в такому вигляді краще не ходити містом, тому візьми мою накидку з капюшоном. У ній є ремінці, тож зможеш підігнати її під себе.

Сілін покрутила в руках накидку, розглядаючи її. Вона була тришаровою армованою, зі щільної чорної тканини, але водночас легкою. Сілін накинула її на себе і підійшла до дзеркала. Накидка була вельми довгою і на ній більше скидалася на плащ з капюшоном, що приховував Сілін майже до п'ят, тому дівчина вирішила в ній нічого не змінювати. 

– Дякую, це якраз те, що треба, – з легким поклоном подякувала Сілін. Ерін задоволено усміхнулася.

Разом із Каном вони увійшли в ліфт і спустилися на парковку, де на них уже чекав всюдихід.

– Енергоячейку я вже поміняв, тож можемо їхати. Тільки скинь координати.

"Еліот?" – подумки звернулася вона до свого помічника.

"Вже пересилаю."

– Так, отримав. Отже, з іншого боку Стіни, – після невеликої паузи Кан продовжив: – Там недалеко є прохід, всюдиходом маємо проїхати.

– Чому Стіна?

– Та цю гору так називають, бо вона плоска, як стіна, і відокремлює більш-менш обжиті території від пустелі.

– Ну гаразд, тоді поїхали.

Вони обидва залізли у всюдихід і вирушили тією ж дорогою, якою їхали напередодні. Проїхали під міським муром і виїхали в пустку, яка вдень виглядала вже не такою безлюдною. Подекуди траплялася колюча трава, а рідкісні дерева теж були суцільно вкриті колючками.

Завдяки колесам всюдихода, які змінювали свою конфігурацію залежно від покриття, каміння та вибоїни вони долали без особливих труднощів.