Глава 3

Політ на флагмані крізь гіперпростір не зайняв багато часу, і вже за два дні імперського часу Сілін дивилася в оглядове скло шаттла на рідну планету. Тертя об повітря розжарило обшивку шаттла до неймовірних температур.  Зараз усе оглядове скло було закрите суцільною пеленою червоної плазми. Компенсатори її крісла відмінно справлялися зі своєю роботою і тому вона не відчувала ні перевантаження, ні вібрації. У якийсь момент полум'я, що перекривало її огляд, зникло і вона побачила Салімант, столицю своєї рідної планети.

Елара була планетою, вкритою непрохідними джунглями, де мешкали різні хижі магічні істоти. Салімант був відділений від лісу високим гірським пасмом, який, як вічний страж, захищав його не тільки від нещадних вітрів з півночі, а й від магічних істот, які мешкали по той бік. Стародавні легенди розповідали, що дріади, володарки лісів, уклали союз із першими магами міста й домовилися не переступати гір, доки їх не тривожитимуть. 

Політ над нічним містом заворожував мерехтінням голографічних реклам, що вкривали хмарочоси. Унизу безперервним потоком снував транспорт, і місто поволі занурювалося у своє нічне життя.

Вдалині, посеред моря, виднілися термінали космопорту. Більша частина комплексу перебувала під водою, де безперервно злітали й сідали велетенські вантажні кораблі торгових корпорацій. Поміж них снували невеликі приватні судна. 

Оскільки Салімант був столицею, то, щоб не псувати вигляд міста, над самим містом дозволялося літати тільки на міських або приватних аві. 

З космопорту до міста тягнулися підводні тунелі, якими мчали поїзди на магнітній подушці. Навіть крізь товщу води можна було побачити їхнє світло, що стрімко ковзало темрявою. Стіни тунелів утворювало потужне електромагнітне поле. Уздовж усієї траси розташовувалися енергетичні кільця, які підтримували його та стримували натиск океанських вод. Те саме поле приводило в рух і самі поїзди, дозволяючи їм розвивати величезну швидкість без жодного контакту з поверхнею.

Шаттл, заклавши віраж, різко пішов на підйом у бік гір, де височів фамільний маєток. У такі миті Сілін завжди хотіла опинитися в кріслі пілота. Хоча шаттл рідко виконував настільки різкі маневри, вона незмінно уявляла себе за штурвалом винищувача, що мчить крізь небо на межі можливостей.

Попереду показався маєток і шаттл почав заходити на посадку. Внизу на парковці вже чекали мама і сестра. Мама, як завжди, була у своїй білосніжній сукні, поділ якої був розшитий срібними квітами айвел.

Айвел –  в'юнка хижа квітка металічного кольору. Її довгі стебла, всіяні отруйними голками, обплітали все, до чого могли дотягнутися, а пилок у давнину використовували для створення цілющих зіль. Саме тому айвел став одним із фамільних символів роду. Батьківський мундир, до речі, вкривала така сама вишивка.

Сестра стояла в строгому чорному брючному костюмі та бордовій сорочці. Одним словом, старанна учениця. Останні півроку вона проводила з матінкою в планетарній раді, опановуючи ази правління як майбутня спадкоємиця. Вона завжди прагнула бути схожою на матінку  – з її суворістю та здатністю передбачати чужі дії. Навіть батько, який у молоді роки здобув славу безстрашного воїна, завжди прислухався до її слів, бо знав: княгиня Сандра рідко помилялася. Водночас її важко було назвати суворою лише для всіх. Для своєї родини княгиня Сандра залишалася ніжною і ласкавою дружиною та матір’ю. 

Після посадки Сілін побігла до зустрічаючих обійматися, адже вони не бачилися цілий місяць.

Після вечері в обідньому залі Сілін та її сестра збиралися піти на терасу, щоб поспілкуватися, але їх зупинив суворий голос матінки:  

 – Так, дівчатка, уже пізня година, марш у покої, всі розмови завтра вранці.

 – Мамо, ну можна ми трохи попліткуємо, – жалібним тоном почала благати Айве.

 – Ніяких можна, слухайтеся що вам мати каже, бігом спати, – таким же суворим тоном підтримав свою дружину батько.

Із приреченим виглядом сестри вирушили до своїх спалень. У вітальні сестри розпрощалися, оскільки їхні кімнати були в протилежних частинах маєтку. 

Сілін віддавала перевагу північній частині –  звідти відкривався заспокійливий краєвид на безкраїй ліс.

Увійшовши до своєї кімнати, Сілін озирнулася. Відчуття були змішаними –  вона розуміла, що надовго тут не затримається.

На подіумі біля правої стіни стояло велике ліжко.  З протилежного боку був вхід до гардеробної та ванної, а біля вікна на всю стіну стояв стіл із консоллю для виходу в лінк–мережу. Галостеля вночі показувала галактики, що обертаються, а вдень хмари. Підлога імітувала дрібну травичку, на стінах були зображені дерева. Словом, кімната з боку нагадувала невелику лісову галявину. 

Спати поки що все одно не хотілося, та й, якщо чесно, було страшнувато через постійні кошмари. Звичка проводити ночі у вірткапсулі брала своє, тож Сілін вийшла з кімнати і вирушила своїм таємним шляхом. 

Обминаючи камери спостереження, Сілін спритно пробралася через технічні коридори на дах будівлі дальнього зв'язку. Тут не було ні камер, ні освітлення, і завдяки ясній погоді відкривався чудовий краєвид на місяці Амалтею і Лісітею. Вдалині чітко виднілася орбітальна станція, до якої були пристиковані кілька масивних кораблів, включно з грізним "Жнецем порожнечі".

У такі ночі, як ця, Сілін любила забиратися сюди, щоб трохи побути наодинці з собою. Вона прилягла на нагріту за день поверхню даху, дозволяючи прохолодному нічному повітрю торкнутися її обличчя. Дивлячись на станцію, вона простягнула до неї руку, немов намагаючись дотягнутися до неї. Космос завжди вабив її своєю тишею і заспокійливою порожнечею. У такі моменти Сілін часто занурювалася в мрії про те, як одного разу опиниться серед зірок.