Розділ 60☀️✨

Сафріна розповідала про те, яким Сейдж був у дитинстві. Люмія хихотіла, доки хлопець засоромлено опускав очі. Вона по-материнськи, з такою теплотою стискала його руку, що у принцеси серце краялось. Це ніяк не сходилось із тим, що вона про неї чула раніше.

– А що ти розкажеш про себе, Люміє? – з цікавістю поглянула на неї Сафріна.

– Хіба Сейдж не казав Вам чия я дочка…

– Діти батьків не обирають. І не мають відповідати за їх гріхи, – хитнула головою вона, опустивши очі. – Я це, на жаль, усвідомила занадто пізно. Тож, можу лише поспівчувати тобі. Певна Аларик із часом змінився не на кращий бік.

Принцеса коротко кивнула.

– Дякую.

– Та все ж, мене цікавить інше, – змовницьки всміхнулась Сафріна. – Твоє життя, що тобі подобається, що саме змогло вас об’єднати?

– Думаю…Ми із Сейджем багато в чому схожі. Ми емоційні, любимо словесні перепалки, а ще…

– А ще він чарівний, коли намагається говорити серйозно, – підказала їй Сафріна.

– Так! – погодилась Люмія і вони захихотіли.

Провівши майже годину разом із Сафріною, принцеса зрозуміла, що їм трьом ніяк не хотілось прощатися. Залишивши Сейджа попрощатися із матір’ю, Люмія вийшла першою і стала поряд з Аденною, що мала зачинити секцію, щойно Сейдж залишить її. Королева була напрочуд тихою, думками здавалась геть далеко від всього цього. Люмія торкнулась її руки, змусивши дівчину поглянути на неї. Вони стримано всміхнулись одна одній. Принцеса розуміла, що Аденну щось тривожить, та не хотіла питати про це тут. Тож вона просто обійняла її і погладила по спині. Королева спершу трохи розгубилась, а тоді й сама обвила її руками, поклавши підборіддя на її плече.

– Що це ви тут за ніжності розвели? – покосився на них Сейдж, вийшовши за двері секції.

– Зачиняти ? – спитала Аденна.

– Так, – кивнув Сейдж, повертаючись до Люмії. – Може попросити, щоб нам заварили того смачнющого чаю?

Люмія покосилась на Аденну.

– Та я… Мабуть, трохи згодом.

– А якщо ми до нього попросимо приготувати ще й апельсини у шоколаді?

Люмія звузила очі, то був дуже небезпечний прийом. Спокусити її їжею було доволі просто і Сейдж про це знав.

– Гаразд. Та чай буде щойно приготують десерт і жодної магії. Я більше люблю, коли їжу готують природнім шляхом.

– Як бажаєш, – він поцілував її у скроню і пішов.

– Що сталось? – спитала Аденна.

Люмія повернулась до неї.

– Про що ти?

– Ну, то вас двох і не відірвеш одне від одного, то ти спроваджуєш його, відмовивши у десерті тут і зараз, – королева склала руки на грудях. – Щось не так.

– Забуваю, яка ти розумна.

– Авжеж…

– Я хотіла поговорити про…

– Що? Про Сафріну? – вона пирхнула. – Навряд чи там є про що говорити.

Аденна рушила геть з бібліотеки і принцеса поспішала за нею.

– Але, чому?

Королева спинилась, озирнувшись на неї:

– Я думала з роками я зможу пробачити, та я…Просто не можу. Не можу припинити думати про те, яким би було наше життя, якби не її втручання.

– Ну…Твоє вочевидь – непоганим. Ти все одно була б королевою, твоя родина була поряд…

– Так кажеш наче це щось погане, – здійняла брову вона.

– Ні, та…Пробач мені, Сейдж заповнив собою всі мої думки, аж бісить, проте…Я не можу позбутися ідеї про те, що сталося б з ним. Адже його дар зробив його сиротою. Інших родичів він не мав. Тож його життя вже точно не склалось би краще. А щодо Джейда…Так, він би жив із обома батьками, та цей дар страшний, коли керований. Ти думала, що було б із ним, якби він не тренував його? Ким би він став тоді? Кого б занапастив?

Аденна зітхнула.

– Зрозумій, я не захищаю Сафріну. Вона поводилась жахливо і справді багатьом попсувала життя. Та ви зустрілися втрьох завдяки їй. Ти можеш бути певною, що ви б знайшли одне одного, якби все склалось іншакше?

– Ну…Джейд моя половина, тож…

– Так, – перебила її Люмія. – І ти чомусь впевнена, що прийняла б його дар.

– Чому ти думаєш, що не прийняла б? – нахмурилась вона, її голос звучав різкіше ніж зазвичай.

– Бо це складно: довіритись комусь настільки сильно. Фактично вкласти у чужі руки власне життя. А знаючи, що він твоя істинна пара, це ще складніше. Ти б, можливо почувалася так, неначе втратила право вибору і маєш змиритися. А ти явно не з тих, хто мириться з тим, що тобі не до вподоби.

– Може я й лиха і невдячна, та я не відчуваю бажання бачити Сафріну. За десять років я жодного разу не навідала її. Не певна, що зможу дивитися у ті брехливі очі.

– Ти не лиха, Адо, – Люмія легко торкнулась її руки. – Ти, певно найдобріша людина, яку я зустрічала.

– Не сміши! – пирхнула королева, не повіривши.