Розділ 58☀️✨

Джейд усвідомлював почуту інформацію ще довгий час. Так, Ґладіс пообіцяла знайти більше згадок про прокляття, однак попередила одразу, що не чула про випадки аби його успішно долали. Частіше воно змушує половин відгородитись одне від одного, відмовившись від будь-якого майбутнього.

Перед сніданком, хлопець рушив до бібліотеки. Йому кортіло зробити щось важливе і бажано без свідків. Спав він доволі погано, до тренування мав ще багато часу. У палаці було тихо, Джейд почувався б самотнім, аби не мовчазні вартові, що стояли на чатах тронної зали та бібліотеки. Він увійшов до читацької зали, аби переглянути нову порцію книг, у яких можуть бути згадки про Богиню.

Взявши ретельно підготовану вежу з книжок, хлопець посунув її по столу, а тоді тихо вмостився на стільчик. Почувся звук перегортання сторінки, Джейд визирнув, помітивши Аденну, яка настільки занурилась у прочитання, що не помітила його присутності. 

Після тієї ночі він не знав, як до пуття спілкуватися із дівчиною, аби не було так ніяково. Він неначе бачив її вперше, хоча вони знайомі з дитинства. Це було незвично, адже Аденна була чи не єдиною людиною, з ким йому завжди було легко спілкуватися. У її присутності він відчував хвилювання, думки плутались, а пальці, що раз по разу тремтіли він весь час стискав у кулак. Джейд спробував сконцентруватися на тексті, що лежав перед ним. Та коли вшосте перечитав одне і те ж речення, не запам'ятавши його сенс – підняв очі на королеву і просто запитав:

– Ти ще нічого не знайшла?

Аденна підняла на нього очі, вони на мить округлились, неначе вона не знала, що він тут. Дівчина похитала головою і розсіяно натисла ліктем на кінчик книжки, що нерівно лежала під грудою інших. Від чого ті шумно посипались на підлогу, шелестячи сторінками. 

– Я допоможу, – мовив він, скочивши.

Джейд присів, хапаючи книжки, що лежали зараз на килимі. Аденна теж опустилася, складаючи товсті томи собі на коліна.

– Я сиджу тут від завершення балу… – мовила вона.

Хлопець кинув швидкий погляд на неї.

– Погано спиш?

– Останнім часом так, – королева зітхнула, поклавши кілька книг на стіл. – Ми кілька місяців ведемо постійні пошуки. Невже немає і натяку на зрушення?

– Ми робимо все можливе, Адо. Це все ж згадки про Богиню. Навряд чи їх так просто знайти.

Вони зустрілись поглядами і застигли. Руки розгублено тяглися по чергову книжку. Підхопивши одну й ту саму, вони тримали її з різних боків, не зводячи очей одне з одного. З боку це мало доволі кумедний вигляд, та обоє були аж занадто захоплені тим довгим поглядом. І все ж, Аденна здалась першою і поглянула на книгу, яку вони спільно відправили на стіл. Між її бровами пролягла складка.

– Що? – помітив цю зміну Джейд.

– Я не пам'ятаю цього манускрипту…

Дівчина розгорнула його і, вдивляючись у каліграфічний почерк ельфійською мовою, скрикнула:

– Це воно!

– І що це?

Аденна підняла на хлопця здивований погляд.

– Легенда про Троїсту Богиню!

І створила Ніч День новий…

У темряві, без світла, без життя, явилася сама Троїста Богиня. Та вона мала любов і сподівання, тож створила його руками власними. Запалила першу зірку, тоді зліпила перший шмат землі, а тоді почала розширювати їх. Створила вона і Місяць, як символ власний, як храм, як трон, з якого спостерігатиме за новим світом цим. І яким гарним вийшов світ той! Та було їй сумно самотиною споглядати його. Тож зліпила вона й перших живих істот, наділивши їх гострими, як у неї самої вухами і вдихнула у них життя. Мала вона три форми. Діва, що була сповнена сподівань і неймовірної сміливості дивитися на світ новостворений широко розплющеними очима. Мала й нестримну любов, сильну, здатну захистити цілий світ, бо була вона й Матір’ю для творінь своїх. Третя ж форма її – мала досвід та мудрість, знання, якими вона була готова ділитися. То була форма Старої. 

І любила вона істот, яких створила. І було з ними відрадно Їй. І не почувалась вона більше самотньою. Та потім, істоти, рукотворні її пізнали кохання. Любов не ту, що мала вона як Матір до дітей своїх. А любов геть іншого ґатунку: захопливу, від якої серце калатало в грудях. Любов, що спершу вирувала пристрастю, а тоді перетворювалась на відданість, ніжність і повагу. Любов з чиїм іменем на вустах її любі ельфи на схилі років йшли з цього життя. 

І прагнула вона відчути таку ж любов. Бодай раз, зрозуміти яким даром вона наділила своїх творінь. Та Богиня була самотньою. Сенсом її існування було Її творіння, тому вона й наділена силою творити життя інакше, не як це робили Її ельфи. Та все ж, спостерігаючи за тим, як ельфи віддаються коханню, вона хотіла і собі відчути ту ніжність та підтримку. І взяла вона найяскравішу зірку й почала розтирати гарячу її у руках своїх, створюючи і ліплячи з неї рівного собі. І хоч були вони різні у тілі й у силі, та єднала їх могуть і нескінченність буття. Та Богиня дещо перестаралася. Бо зліпила вона протилежного. Вона створила сам День, у світі, де правили ночі. Створила Сонце, що сліпило її, обдавало жаром шкіру. Наділила вона його силою своєю, створивши нового Бога. Мав він дві подоби: щасливу, що завжди піклувалася, кохала і підтримувала. Мав він й іншу: ту, що нищила, вбивала і приносила горе. Та вони закохалися, попри все, що випало на їх нескінченні долі. І пізнала Богиня нарешті те, чого так прагнула. І відчула вона нестримну силу, що відгородила її від інших творінь, бо жодне з них більше не тішило її так, як новий Бог, створений для неї Її ж руками.