Розділ 49☀️

– Ілайна завжди була веселою і гучною, – розповідала Арія, коли вони сіли за стіл у їх з Тедросом домі.
Люмія гортала магічні мініатюри, що із дивовижною точністю відображали двох дівчат різного віку. Арія перегорнула одну зі сторінок і показала небозі зображення юної дівчини із довгим золотисто-рудим волоссям, блідою аристократичною шкірою без натяку на веснянки, як у сестри. У її очах і чуттєвих губах Люмія впізнала власні риси. Вона була доволі схожою на матір.

– В неї була купа кавалерів, кожен прагнув одружитись із нею, та вона все чекала. Так вірила, що зустріне свою половину…І зустріла, – Арія перегорнула сторінку, на зображенні красувалась щаслива пара молодих людей. Вродливий молодий хлопець із каштановим волоссям і золотистими очима, Ілайна сяяла, не зводячи закоханого погляду з нього.

Арія опустила очі, відчуваючи тугу. 

– Каллум… – вона обірвала себе, Тедрос погладив її по плечах.

– Він був дуже світлою людиною, – продовжив він. – Таких у наш час знайти непросто.

– Ви були близькі? – спитала Люмія.

– Він був нашим добрим другом, – зітхнула Арія.

– Завдяки йому ми маємо цей дім. Він дуже нам допоміг. Ми ніколи не хотіли жити при дворі, тож коли вони побралися, ми оселились тут.

Арія налила чай у розписану квітами чашку. Аромат малини, смородинового листя і м’яти розлітався затишним простором будинку. Золотаві сонячні промені, що линули з великих вікон, пестили кожен предмет у будинку, його занурюючи його атмосферу спокою і тепла. Все тут було обставлено доволі скромно, але зі смаком. Будинок містив у собі все необхідне для комфорту. 

– Вони з Каллумом одразу ж збагнули, що половини. Я ніколи не бачила сестру такою щасливою, – Арія всміхнулась, пригадуючи. – На душі ставало тепліше від її усмішки. Ілайна була такою щирою...Її неможливо було не любити. 

Тедрос і собі всміхнувся, а Люмії навпаки стало сумно.

– Чому ж тоді мама вийшла за Аларика?

Арія поглянула на неї.

– Тобі ж відома його сила?

– То вона це зробила, бо він примусив?

– Його магія змінює уявлення людини про власну волю, – хитав головою Тедрос. – Він не просто наказує, він привласнює своє бажання іншій людині. Ілайна справді вірила, що кохає його і прагне бути його дружиною.

– Це так жахливо…– зітхнула Люмія, сонячний промінчик неначе заспокоюючи, торкнувся її щоки.

– Тому ми і прагнемо навчити інших протистояти йому.

– Хіба можливо опиратися такій силі? – не розуміла принцеса.

– Це дуже складно і потребує великих запасів енергії, –  мовив Тедрос. –  Ти колись бувала у королівській оранжереї?

– Ні. Батько запевняв, що все гідне росте не під дахом, а під сонячними променями. Тож мені дозволяли ходити лише у сад. А, що? Він там щось ховає?

– Так. Дещо доволі важливе.

– І що ж це?

Арія з чоловіком переглянулися.

– Ходімо, – мовив Тедрос. – Ти ще не бачила наш чарівний сад.

Вони підвелися, Люмія розгублено рушила за ними. Сад їхній вона якраз і встигла помітити, коли Льєн привів її знайомитись із тіткою і дядьком. Він був доволі милим, соковита зелень, гарні кущі квітів симетрично посаджені, ні натяку на бур'ян, та все ж не було у ньому нічого видатного. Так думала принцеса доки туди прямувала, та щойно Арія торкнулася руками землі, зовнішній вигляд саду змінився. Звичайні, хоч і доволі доглянуті квіти зникли і на їх місці опинились ряди блакитних сяючих сфер. Люмії спершу здалося, що вони літають у повітрі, піднявшисб над землею, аж тоді вона роздивилася стебла і корінці.

– Це…квіти? – не вірила вона.

– Їх назва «сяйливе око», –  всміхнулась Арія, погладивши листочок. – Ми створюємо їм штучні сутінки, щоб вони краще квітнули. Ці рослини неймовірні, вони мають цілющі властивості, а також здатні розширити магічний потенціал.

– Розширити?

– Так. Пилок «сяйливого ока» здатен розширити межі магічних здібностей, – пояснив Тедрос.

– То…Батько ці квіти тільки для себе вирощує? І, що? Вдихає їх?

– Схоже на те. «Сяйливе око» настільки ж могутня квітка, наскільки й небезпечна. Той пилок викликає звикання. 

– І ви вирощуєте цю гидь також? –  позадкувала Люмія. – Ви теж від неї залежні?

– Ні, сонечко, –  всміхнулась Арія. –  Ми не вдихаємо пилок, не рвемо квіти. Ми домовляємось із ними.

– Домовляєтесь із квітами? – перепитала Люмія, відчувши шалене бажання тікати.

– Вони такі ж живі, як і ми з тобою. І в обмін на свою силу, вони просять енергії рости. Тож ми даємо їм частку своєї енергії, а вони підвищують нашу магію. Дозволяють розвивати її.

 – Здається Люмія обмірковує план втечі від нас, – всміхнувся Тедрос.

– Ми не божевільні, – запевнила її Арія, посміхаючись.

Може й так, та в це не надто вірилось.

– Я тобі покажу!