Розділ 47☀️

Чи не вперше за довгий час Люмія прокинулась сама. Вона скинула ковдру і підвелася, потягаючись. У кімнаті стояла темрява, фіранки, що виготовлялись із магічного волокна не пропускали сонячного проміння, це була єдина можливість поспати у країні де весь час панує день.
Вона напнула м’який халат і зазирнула у дзеркало, поправляючи розпатлане волосся, тоді рушила до вікна і відсунула фіранки, впускаючи яскраві сонячні промені до кімнати. Коли все вкрило приємне золотаве сяйво, дівчина мимохідь всміхнулася.

До кімнати увійшла Лейла.

– О! Вітаю, міс, Ви вже прокинулись?

Люмія посміхнулась їй.

– Що у нас сьогодні в планах?

– Його величність просив погодувати Вас і підготувати до кількох запланованих побачень.

– Дволикий… – зітхнула Люмія. – Ті телепні приходитимуть сюди щодня?

– Вони прагнуть пізнати Вас трохи краще перш ніж робити пропозицію.

– Було б чудово, якби це справді було так, – закотила очі принцеса. – На ділі ж вони допитують мене, не розповідаючи про себе нічого.

Лейла знизала плечима неначе промовляючи: «така наша дівоча доля». Коли принцеса була зібрана і вдягнена у чергову огидну сукню, цього разу персикового відтінку із золотою вишивкою, покоївка провела її до вітальні, де слуги уже подбали про запашний чай і тістечка. На солодощі Люмії звісно ж можна було хіба дивитися.

Герцог Ассецький прийшов першим, а за ним кілька слуг тягли композиції квітів, що нагадували вирвану з корінням клумбу, яку якийсь бовдур додумавсь запхати у тісного кошика. Та принцеса на це лице всміхнулась і подякувала. Він всівся поряд і почав сипати одразу двома речами: дурними запитаннями, (по типу запланованої кількості майбутніх нащадків) і крихтами з тістечка, яке він нахабно жер не намагаючись затуляти рота при пережовуванні.

Були й інші запитання, найлогічнішим Люмія виділила його цікавість її улюбленими квітами. Звісно, коли ти вже припер сюди три галони різноманітних букетів доволі слушне питання. Варто було чоловіку почути про конвалії, бідолашний аж жувати перестав, мовляв, алергія у бідолашного. Принцесі було нудно, вона не відчувала приємності від того спілкування. Направду, найбільше Люмія чекала перерви на обід, чи хоча б вдихнути свіжого повітря, якого вже після третього нареченого, щедро обприсканого смердючим парфумом, просто не лишилося.

– Мушу зазначити, Ваша сукня дуже личить…очам, – мовив лорд Кайрон, нахабно закинувши руку на спинку дивану, на якому вони обоє сиділи. Погляд його при тому сягав значно нижче її очей, від чого Люмії закортіло чи відвернутись, чи уперіщити у ту зморщену пику підбором незручних туфель.

Вона вичавила усмішку.

– Вам подобаються коти чи собаки, лорде Кайрон? – спитала вона перше, що спало на думку.

– Собаки вірні. Вони знають команди, ними легше керувати. Та і на полюванні вони незамінні, – лорд посунувся ближче, продовжуючи пропалювати її поглядом темних очей. – Коти ж напротивагу їм занадто свавільні, хоча мушу зазначити граційні і гарні…

Люмії спершу почало здавалось, що розмова вже не стосувалась домашніх улюбленців. 

– Якщо Вам цікаво, принцесо, я маю такі ж вподобання і стосовно майбутньої дружини. Вона має бути граційною і гарною, та не забувати про вірність…

– Як хочете аби дружина приносила капці в зубах – може одружились би з мисливською собакою?

– Принцесо, я жодним чином не намагався образити Вас…

– Прошу мені вибачити. Та Ваша компанія нині стала мені задушливою.

Люмія підвелась із дивану і гордо пройшла за двері вітальні. Лейла мовчки вирушила за принцесою.

– Як Ви, міс?

– Скажи лакею, що я не бажаю бачити гостей щонайменше годину. Мені треба перепочити від тих пихатих гиндиків.

Люмія вийшла надвір, підставляючи обличчя променям сонця. Тепло гріло її шкіру і вся напруга яку вона відчувала неначе розсіювалась.

– Що ти тут робиш? – озвався Аларик.

– Якщо ти прийшов накричати на мене за те, що я кинула чергового нареченого, що прагне бачити мене собакою який сидітиме на коротенькому повідці, пускаючи слину на його чоботи – дай хоча б годинку на перепочинок перед черговою принизливою бесідою.

– Це хто посмів таке бовкнути?

Люмія розплющила очі, поглянувши на батька.

– Ніби ти сам так не вважаєш.

Аларик здійняв підборіддя.

– Одна справа казати це, коли жінка вже тобі належить і геть інша, коли ти змагаєшся за її руку з іншими чоловіками. Склади список кандидатів із прикладами їх образливих висловлювань. Занесеш мені до кабінету після четвертої. Зрозуміла?

Люмія кивнула.

– Дякую, батьку.

– Ти хоч і дівчина, та все ж королівської крові. І жоден, навіть найбільш шанований чоловік не має права принижувати тебе, доки не взяв за тебе відповідальність. Зрозуміла?

Принцеса кивнула, Аларик хмикнув і повернувся до палацу. Сказані ним слова були огидними та все ж їх можна було розцінити як спробу підтримки. Дівчина не пригадувала аби він колись її захищав. Батько уже другий день дивував її. І Люмія не знала чи це добре, чи погано.