Розділ 46☀️

– Мені прикро, що це сталося, та я не розумію чим можу допомогти тобі? – не розуміла принцеса.

– Допоможи скинути його з престолу.

– Слухай...Батько звісно як людина ще та купка гною…Та з чого ти вирішив, що правитимеш краще за нього? Що ти знаєш про устрій країни, у якій більшу частину життя навіть не був?

– Люміє…

– Ні, – обірвала вона Льєна. – Слухай…Я справді співчуваю тобі. Те як він повівся з тобою і твоїм татом, це жахливо. Жоден із вас на таке не заслуговував. Та я не хочу лізти у все це. Пробач.

– Ваша Високосте! – покликала Лейла. – Король іде сюди.

– Краще тобі тікати… – мовила вона і повернулась. Та Льєна тут більше не було.

Король вийшов з-за повороту і нахмурився, поглянувши на дівчину.

– Що ти тут забула?

– Вийшла подихати.

– А у бальній залі повітря скінчилось?

– Ти ще більше наречених там збери і перевіримо.

Король зблиснув очима.

– Ти маєш повертатися. За три хвилини я хочу бачити як ти танцюєш із герцогом Ассецьким.

– Батьку…

– Три хвилини, Люміє, – відказав він і рушив назад до палацу.

Дівчина зітхнула, покоївка наблизилась до неї.

– Все гаразд, міс? Той чоловік знервував вас?

– Трохи… – потерла скроні вона. – Ти чула?

Лейла опустила очі.

– Я б не хотіла про це говорити, – знітилась вона. – Хай, що він каже, немає жодних доказів, що його слова правдиві.

– Думаєш батько не міг такого вчинити?

Вираз обличчя Лейли здався на мить саркастичним. Та жінка швидко опанувала себе і відвела погляд.

– Нам варто повертатись.

– Ще хвилинку. Хочу насолодитись сонячними променями.

Лейла коротко кивнула, відійшовши в бік. Люмія впевнено поглянула на сонце. Очам було боляче споглядати яскраве сяйво, та вона вперто дивилася. Світло було сліпучим, все довкола неначе вкривала пелена, а саме сонце набувало яскравого білого кольору. Воно мерехтіло під її поглядом, здавалось, що воно миготить, ледь помітно рухається небом. 

– Міс? – стурбовано покликала її Лейла.

Люмія зітхнула і заплющила очі. Під повіками досі відчувалися білі спалахи. Підбори занурювались у м’яку землю, від чого дівчина похитнулася, та все ж встояла.

– Що сталось? Вам зле?

– Та ні… – промимрила вона, зітхнувши. – Трохи повело…

Лейла зняла із зап’ястка віяло, що кріпилось на еластичному браслеті з ниткою перлів і почала обмахувати ним обличчя дівчини. Люмія підняла руку.

– Все добре, Лейло. Дякую.

– Ось, – передавши віяло у руки дівчини, мовила покоївка. – Хай буде у Вас.

Принцеса хотіла вже повісити аксесуар на зап’ястя, коли віяло висковзнуло з її пальців, впавши у траву. Покоївка вже зібралась опуститись, коли дівчина спинила її.

– Я сама, не турбуйся.

Вона присіла, аби підняти віяло, спершу їй здалося, що спалах білого у високій траві це результат довгого споглядання на сонце. Та ні, це виявився крихітний папірець, що тріпотів між травинок. Люмія потягнулась і схопила його пальцями, розгорнувши:

Якщо колись ти передумаєш – знайди мене у сонячній долині, спитай у майстрів про Лауфея, вони скажуть куди йти. 

– Міс? Все гаразд? – спитала її Лейла.

Люмія підвелася, сховавши папірець у рукав. За мить вони вже повернулися до зали. Герцог Ассецький був не найприємнішим з усіх залицяльників. Він був мовчазним і дивився на принцесу неприховано оцінювальним поглядом. Слідкував за кожним рухом і поворотом її голови у танці. Спиняв погляд на вирізі її сукні чи губах, коли вона щось говорила. Це було неприємно. Та вона ж леді, а леді вчили на такі знаки уваги загадково всміхатися і радіти їм. Отож вона всміхнулась, дозволивши Ассецькому вести її у танці. Той уже добряче захекався і тепер важко сопів, а спітнілі пальці неприємно ковзали її долонею.

– Ви схвильовані, принцесо? – спитав він.

– Е…Ні, мілорде.

– Хіба Вас не тішить компанія стількох чоловіків?

Враховуючи що більшість з них дивилися на дівчину неначе вона ходяча скриня із коштовностями, «тішить» було останнім словом, про яке вона думала. Люмія натягнуто всміхнулась, сподіваючись, що сонячний квінтет зараз завершить пісню і вона зможе закінчити цей дурний танок.

Вона поглянула на музик, що стояли поряд із кришталевими склянками та сферами, які були оточені металічними дисками та водою. Щоразу як промінь сонця торкався кришталю – бальною залою линули чарівні звуки. Музиканти перетворювали їх на мелодію, торкаючись змоченими у воді пальцями до краю кришталевих предметів. З кожним їх рухом, відкритим і залитим сонцем простір ширились блискучі сонячні зайчики, а музика ставала густою, наповненою і незабутньою.

Досить скоро пісня завершилась, Люмія поспішила опустити руку залицяльника, непомітно обтерла її об спідницю, а тоді вклонилась Ассецькому.