Розділ 45☀️

– Кузен? – фиркнула Люмія. – Нема в мене кузена.
– Це Вам так сказали, – продовжуючи вести її у танці, мовив Льєн. – Насправді Ваш батько мав дядька. Його ім’я було Каллум. І я його син.

– Забагато імен, – зітхнула вона, відчуваючи як поділ сукні плутається у впевнених кроках Льєна.

– Я назвав одне, – нагадав він.

– Ще є Ваше, – підняла на нього очі дівчина.

– То двох імен забагато? – криво всміхнувся він.

– Я весь день із кимось знайомлюсь, – відвела погляд Люмія.

– Співчуваю. Життя принцеси, мабуть ще те прокляття, – саркастично мовив він.

– Походили б у моєму взутті, і не так би говорили! – шипіла вона. – Поясніть до пуття: що Вам треба від мене?

Льєн роззирнувся.

– Не тут. Зустріньте мене у лабіринті за десять хвилин.

– Я не усамітнюватимусь із Вами, – обурилась принцеса.

– Я цього й не прагну, запрошую Вашу покоївку у якості супроводу, якщо Вам так буде зручніше. 

Танець завершився. Льєн відпустив Люмію і вклонився їй, а тоді пішов до виходу. Дівчина провела його поглядом, нахмурившись.

– Хто це був? – спитав Аларик, він з’явився так раптово, що принцеса підскочила від несподіванки.

– Гадки не маю, – відповіла вона. – Хіба це не один із наречених, які сюди приперлися?

– Всіх наречених було відрекомендовано. Цього я не пам’ятаю.

– Ну, а я не пам’ятаю жодного.

– Не спілкуйся з ним більше. Хоче про щось тебе спитати – нехай підходить до мене, зрозуміла?

Він не дочекався відповіді дочки і пішов у інший бік. Люмія зітхнула, притулившись до колони, виконаній із бурштину, що блищала, пускаючи сонячні зайчики навсібіч.

– Лейло? – шепнула вона.

– Принцесо? – відповіла покоївка.

– Не хочеш прогулятися лабіринтом?

– Ви певні, що варто відходити зараз? Його Величність…

– Надто зайнятий моїми женихами, – помітивши батька в оточенні кількох молодих і не дуже чоловіків, відповіла принцеса. – Зрештою, вони більше потрібні йому, ніж мені. То йдеш, ні?

Лейла мовчки рушила до бокового виходу, чекаючи на дівчину. Люмія підхопила важкий поділ і побрела до дверей, виконаних із цитрину. Ласкаві сонячні промінчики ніжили її шкіру, сукня розшита золотою ниткою блищала у сяйві. Що не кажи, а сонце вона любила. Хай воно часом сліпило, хай інколи під його теплом ставало спекотно – не було для дівчини нічого краще за промінці, що танцювали на обличчі і додавали сяйва її шкірі. Підстрижена трава шурхотіла під її туфлями, а довкола відчувались аромати жасмину та магнолій.

Льєн чекав на неї у тінистій частині лабіринту, він неспокійно бродив туди й назад, кілька волосин вибились із його хвоста і тепер тріпотіли на легкому літньому вітерцю.

– Ох! Перепрошую, пане, – злякалась Лейла, повертаючись. – Принцесо, нам краще…

– Все гаразд. Ти – мій супровід.

Покоївка покосилась на дівчину та все ж мовчки відійшла на кілька кроків.

– То про що Ви хотіли поговорити? – спитала Люмія, наблизившись до хлопця.

– Ви певна, що Ваша покоївка єдина, хто нас почує?

– Так. Та до чого секретність?

– Хоч я і вкритий чарами, краще Аларику не акцентувати свою увагу на мені.

– Чому? Що Ви зробили?

Льєн нахмурився.

– Як цікаво, що Вам на думку спало виключно те, що я міг щось скоїти, а не Ваш батько.

– Ну, батько в мене не подарунок, якщо Ви про це. Та з ворогами від доволі просто розправляється. 

– В мене особливий випадок.

– І який це?

– Скажіть краще от що: Вам вже відомо яку силу Ви маєте?

– Та ніякої особливо. Я ж жінка, а жінкам тут магію розвивати зась.

– Ви навіть не цікавились?

– Ну…Батько не здатен на мене вплинути. І на тому, мабуть і все.

Хлопець замислено кивав.

– Дуже хороший дар. І повірте, для більшості вкрай важливий.

– Особиста історія? – припустила Люмія.

– Дуже особиста, – відвів погляд Льєн.

– Розкажете?

Він опустив очі.

– Та годі, нащо тоді вся ця розмова як не для виливання душі?

Хлопець зітхнув і почав свою розповідь.

Місто Сонця. Десять років тому

Льєн ледь дихав, відчуваючи, як все його горло пересохло від виснажливого бігу. Він так довго перебував у клітці, що чомусь боявся, що Сафріна в останню мить передумає і від того, щойно його відпустили – чкурнув так швидко, як тільки міг.

Коли за деревами показались промені сонця, хлопець мало не заплакав. У його спогадах дім завжди був світлим і теплим, там пахло яблуками, апельсинами і бергамотом. Промінці сонця завжди грали на його волоссі та пестили шкіру. І Дволикий знав: як сильно він прагнув знову відчути тепле сяйво на обличчі.