Розділ 41⏳

– Всиновити другого спадкоємця? – обурилась Ґладіс. – Ти здуріла?

– Якщо Калісс так вчепилась у Сейджа, тоді Джейда я лишу собі.

– А з батьками його ти що зробиш? Батьківська пам’ять не стирається, раптом ти не знала. Родинні зв’язки значно глибші. Їх неможливо видозмінити магією. 

– Келдж знатиме, що він його син. Просто ніколи йому про це не скаже.

– Що ти замислила?

– Чи не ти мене вчила не озвучувати план, доки не впевнишся у його дієвості?

– То нащо ти прийшла до мене?

– Принесла тобі дещо, що б хотіла аби ти потримала в себе, – вона поставила скриньку на стіл архіваріуса. 

– Що це?

– Душа Клодет.

Ґладіс заклякла, темні очі повільно піднялися, впившись у Сафріну.

– І як далеко ти збираєшся зайти?

– Так далеко, як того вимагатиме моя мета, Ґладіс. Ти вже добре мене знаєш. То як, допоможеш?

– А я маю вибір? – пирхнула вона.

– Звісно. Я ніколи тобі б не нашкодила. Та все ж, я б хотіла аби ти була на моєму боці.

На цих словах вона залишила архіваріуса і вирушила до цілителів. Келдж сидів біля ліжка дружини. Клодет вже мала кращий вигляд, її шкіра набула рум’янцю, сама вона здавалась значно більш здоровою, ніж коли Сафріна вперше її побачила. Жінка спала, її груди повільно здіймались і опускались.

– Сафріно! Ну, як? Ти принесла душу?

– Деймоне? – звернулась вона до цілителя. – Не залишиш нас?

Він кивнув, залишаючи кімнату. Обличчя Келджа набувало суворого вигляду.

– Де її душа, Сафріно?

– Поки побуде у мене, як і твій син.

Чоловік нахмурився, чорне і блідо-зелене око стали колючими.

– Чого ти хочеш?

– Твоєї відданості.

– Я і так тобі вірний. Я погодився на цю дурну роботу, аби бути поруч у скрутний час. Я вважав тебе і сестру частиною родини!

– Це дуже мило, Келдже, справді. Та я хочу бути певною, що ти не відвернешся від мене. Тож про тіло твоєї дружини будуть дбати цілителі. А її душа залишатиметься у мене.

– Як довго?

– Скільки буде необхідно.

– А мій син?

– А це тобі зрозуміти буде дещо тяжче, – вона здійняла підборіддя. – Відтепер він – мій син.

– Тобто? – ошелешено спитав він. – Як це так, Сафріно?

– Я не пояснюватиму, – хитнула головою вона.

– Нащо він тобі? – не розумів чоловік.

– Ти знаєш, хто він насправді? Яку силу має?

– Мені нема діла до його сили! – крикнув Келдж. – Він – наш син! Наша кров, ти не можеш просто забрати його!

– Можу, Келдже. Бо він занадто цінний аби лишатись у тому селі з вами обома. Його мета в іншому і я візьмуся навчати його.

– Ти? Навчати? – він сухо реготнув. – Та, що всюди шукає обхідний шлях?

– Ну, схоже і мені варто навчатись тому як…власне навчати інших, – вона всміхнулась.

– Твоя матір мала рацію, – підняв заплакані очі Келдж. – Ти накликаєш лише біду.

Пальці її мимоволі стислися від згадки про Захару.

– Я думаю, нема сенсу нагадувати тобі, що про нашу угоду ніхто не має знати? Пам’ятай, у моїх руках долі найближчих тобі людей, – вона рушила до дверей і озирнулась. – До зустрічі на раді, не запізнюйся.

Вона відчувала, як руки її тремтять. Келдж не заслуговував на це, та без нього їй не досягти мети. А мета, як уже було видно, вимагає жертв. Вона повернулась до покоїв, де для Джейда вже підготували люльку. Служниця саме погодувала хлопчика і вклала у ліжечко.

Побачивши Сафріну, вона мовчки вклонилась і залишила кімнату. Дівчина сіла на ліжко, Джейд почав плакати. Вона розгублено погойдала люльку.

– Не хвилюйся, Джейде. Все у нас буде чудово.

Перші кілька місяців Калісс намагалась зрозуміти, чому її сестра таємно всиновила малу дитину і для чого взагалі, якщо піклуванням про маленького Джейда займались слуги. Сама ж Сафріна брала активну участь у засіданнях ради, здавалося начисто забувши про свої обов’язки як начальниці варти, переклавши їх маже повністю на випускника академії Кірана. Хтознає яким чином, та хлопець уже на початку року завершив навчання на два курси раніше за встановлений час. Калісс підозрювала, що справа у сестрі і Сафріна це відчувала. Та не поспішала щось пояснювати королеві.

Уже за кілька місяців палацом рознеслась новина, що Калісс вагітна. І почався калейдоскоп привітань, слуги невтомно шепотілись про те, як майбутнє материнство личить їх королеві. Дейлан літав мало не на крилах, весь час цілуючи і зізнаючись у любові своїй коханій.

У пору Матері, жриці могли передбачити стать майбутньої дитини. Калісс і Дейлан не мали переваг, їх єдиним бажанням було аби дитина народилась здоровою, щасливою і жила в любові. Калісс вийшла з храму, вона була вбрана у синю оксамитову сукню. Сафріну дратував її улюблений колір на сестрі. У сумі з цією розкішною короною сестра мала гарний вигляд. Та все ж, Сафріна завжди асоціювала лише себе із синім. Дейлан підвівся, взявши Калісс за руку.