Розділ 39⏳

Сафріна вмилася, розчесала коси і вляглась у ліжко. Що не кажи, а до розкоші вона звикла дуже швидко. Уже не уявляла кращого завершення ночі за гарячу купель і м’якеньке ліжечко із хутряною ковдрою.
Вона саме поринала у сон, що не карбувався у пам’яті, коли з неї стягли ковдру і скинули з ліжка. Голова одразу ж зустрілась із кам’яною підлогою. Дівчина розплющила очі, зводячись на ноги. Четверо вартових стояли у її кімнаті.

– Вдягайся. За хвилину маєш бути в коридорі.

На цих словах вони всі залишили її кімнату. Дівчина кліпала, не розуміючи, що відбувається. Вона визирнула у вікно. Опівніч. То її збудили на початок навчальної ночі? Трясця.

Вона хутко вдягнула безрукавку, тренувальний корсет, у волокно якого було додано магічну складову, що дозволяла матеріалу прилягати до тіла без шкоди для внутрішніх органів. Загалом тренувальний одяг сприймався як друга шкіра. Він не мав ваги і відчувався доволі комфортно.

Дівчина зав’язала волосся у хвіст і вирушила в коридор.

– Струнко! Прямує начальниця варти.

Ґвендолін йшла неквапом, розглядаючи всіх вартових, що стояли, притиснувшись до стіни.

– Локсаль! Крок вперед.

Дівчина зітхнула і вийшла зі строю.

– Оглянь інших вартових. Що вони мають спільного?

– Вони хлопці і декому не завадило б зголити ті цнотливі вусики.

Один із них пирхнув.

– Тобі весело, Кіране?

– Перепрошую, начальнице. 

– Локсаль!

Сафріна кинула на Ґвендолін невдоволений погляд. Начальниця підійшла ближче.

– Коли до тебе звертається старший за званням, ти маєш відповідати «слухаю». Локсаль?

Дівчина придушила розгніване зітхання:

– Слухаю.

– Спільного у тих чотирьох є не їхня стать. А відсутність коси до поясу. 

Троє вартових раптом схопили дівчину, тримаючи за плечі і руки.

– Що ви робите?! – спитала Сафріна, помітивши як начальниця потягнулась до її волосся зі своїм ножем.

Вона відчула як метал відсікає товстий хвіст, поступово натягуючись і смикаючись. Вже за мить голову зустріла незвична легкість, шкіряний мотузок, що всього хвилину тому тримав зачіску, тепер лежав на підлозі.

– Вітаю у варті, Локсаль, – реготнула Ґвендолін покрутивши в руці довгого чорного хвоста, який щойно зрубала з її голови.

Сафріна шоковано потягнулась рукою до свого волосся. Тепер його довжина була десь по вуха. Вона почувалась неначе гола. Принижена…Дівчина ледь стримала бажання кинутись на начальницю.

– Воно скоро відросте, – заспокоював її Кіран. – Не хвилюйся.

Дівчина не відповіла і рушила за ними.

Тренування на дворі викачало всі сили з її тіла. Ноги і плечі горіли вогнем, щоразу як вона рухалась. Це було нестерпно. І хто вигадав одразу після кількагодинного силового тренування йти на уроки географії та мов? Сафріна тільки і могла, що шкрябати пером на пергаменті, аби хоч щось повторити після занять. Бо на слух інформація просто не сприймалась.

Останнім уроком були магічні заклинання. І проводила його жінка-архіваріус, на ім’я Ґладіс. Вона була високою і тонкою із попелястим волоссям, закрученим у якусь трохи незвичну зачіску, що на диво їй пасувала. Короткі нігтики були пофарбовані у зелений колір. У королівстві рідко користувались магією, що якимось чином змінює колір нігтів, та цей колір, як не дивно пасував жінці. Ще й гарно підходив до овального малахітового перстня, що вона носила на руці. Одразу і не скажеш у якому віці жінка заморозила власну подобу. Більшість магів лишались молодими зовні, не старше двадцяти п’яти-тридцяти років. Та Ґладіс здавалась чи не вдвоє старшою і мала при цьому дуже гарний вигляд.

Пальці відмовлялись тримати перо, щоразу вислизаючи. Сафріна була готова влягтися на стіл і дати хропака, так сильно її тіло і мозок виснажились. Вона не згадала нічого з того уроку, тішило лише те, що вона зараз матиме змогу помитися і поспати.

Уже на виході з аудиторії, Ґладіс покликала Сафріну, запросивши її сісти поруч. Дівчина не мала сил навіть огризнутися, тож покірно всілася на стільчик.

– Ти – та нещасна, що посміла кинути виклик Ґвендолін?

Раптом невідомо звідки у дівчини з’явилась енергія на саркастичну відповідь:

– Чого б і ні? Вона тут велике цабе, певна їй рідко хтось сміє суперечити. Може це її трохи збадьорить.

– Ну, так. А то ж вона геть занудьгувала на своїй роботі!

– А хіба ні?

– Ти знаєш як довго вона очолює Зоряну Варту?

Сафріна похитала головою і скривилась, м’язи шиї скував нестерпний біль.

– Майже шість сотень років.

– Богине… Яке ж воно старе вже.

Ґладіс криво всміхнулась.

– А тобі пальця до рота не клади.

– А нащо мені в роті чужі пальці?

Архіваріус хмикнула.