Розділ 36⏳

Сафріна стояла перед тими, хто колись посмів скривдити її матір. Вона могла не миритися із Захарою, та попри все, вона любила її. І відчувала нестримний гнів від того, що дивиться на паскудні мармизи таких чудовиськ, що під поглядом Аларика неначе згорбились, опустивши голови.
Сафріна покрутила в руках кинджал.

– Ну ж бо. Змусь їх страждати, кохана.

Дівчина знервовано ковтнула. Вона ніколи нікого не вбивала, і хоч мріяла принести такі самі страждання тим, хто скривдив матір, чомусь вагалася. Метал у її руках ставав дедалі важчим, руків’я кинджалу неначе обпікало її, попри прохолоду матеріалу. 

– Залиш мене з ними.

Аларик нахмурився, та все ж кивнув, пішовши далі у ліс. 

– Подивіться на мене.

В’язні по одному підняли голови.

– Вам відомо чому ви тут?

– Ти – дочка тієї дівки, що крала власність короля! – хмикнув один із них. – Як не крути в руках ту цяцьку – тобі нас не вбити.

– Я б не була так певна.

– О, справді? Ну то давай, – він схилив голову вбік, підставляючи шию. – Вперед, просто заріж мене.

Дівчина заклякла. В’язень сипло реготнув, а тоді плюнув на землю.

– Кажу ж: кишка в тебе затонка, дитинко.

– Я тобі не дитина! – крикнула вона, наближаючись до в’язня.

– Ну то давай, чого чекаєш? Ми все одно мерці. Краще вже від твоєї руки, ти не будеш такою ж жорстокою як принц.

– Він жорстокий?

Хтось із в’язнів пирхнув, Сафріна чекала відповіді, та заговорив інший в’язень:

– Коли хтось потрапляє до темниці за злочини проти корони, принц випускає бранця на світанку, даючи йому фору у п’ять хвилин. А тоді влаштовує полювання. Так у Місті Сонця відбуваються страти. Жителі міста спостерігають за цим, як за великою забавою. Чи хочу я бігти лісом, знаючи, що мене хоч так, хоч так вб’ють? Ні. Тож давай швидше, доки він не повернувся.

– Ви взагалі не відчуваєте провини за скоєне?

– Ми були молоді, – мовив інший. – Нам здалось, що це буде весело.

– Весело?

– Вона ж сама у всьому винна, – відповів перший в’язень. – Для чого було пертися самій у ліс посеред ночі? Вона мала розуміти, що її чекає.

– Це був урок, – реготнув інший. – Ми показали їй наслідки вештання наодинці.

– Та ми і не лише цьому її навчили, правду кажу? – озвався шостий.

Четверо в’язнів реготнули.

Сафріна відчувала як рука мимоволі сильніше стиснула кинджал. Вона рушила до іншого в’язня. Найбільш мовчазного.

– Ти теж вважав, що це весело?

Він підняв на неї очі.

– Не розумію чого ти добиваєшся. Жоден з них не відчуває провини.

– А чого нам її відчувати? – фиркнув перший. – Чоловік бере, що хоче і коли хоче. Єдина мудрість жінки – мовчати і терпіти все, що випаде їй на долю.

– Та і взагалі, чому ти вирішила, що вона цього не хотіла? – спитав третій. – Знаєш, як кажуть: самка не схоче…

Сафріна відчула, як в очах потемніло. В’язень закляк, не завершивши речення. Його тіло піднялося в повітря. 

– Е! Дівко, ти що робиш? Відпусти його! – хвилювався інший в’язень.

Бранець піднявся вище дерев і не спиняв свого руху.

– Відпустити, кажеш? – хмикнула вона. – Гаразд.

Дівчина махнула рукою і бранець на шаленій швидкості опускався вниз, він ревів від страху, намагаючись рухатись, та руки його були так само зав’язані. Коли бранець впав на землю, його крик нарешті обірвався. Сафріна більше не зважала на нього. Така ж доля спіткала наступних чотирьох. Певний час, вона навіть не усвідомлювала, що саме зробила. Все, що мало значення – її гнів і бажання відплати. 

– Чого такий задоволений? – спитала вона у останнього бранця.

– Радію від думки, що ти мене не вб’єш.

– Я щойно знищила твоїх друзів, чому ти думаєш, що я помилую тебе?

– Помилування від дівки? – він розреготався. – Не будь занадто високої думки про себе. Твоя матір належить мені. Байдуже, що вона відчуває, байдуже яка ти там сердита. Цього зв’язку не зруйнувати.

– Що? Я не розумію.

– Доволі типово для твоєї статі. Думати вам просто не дано. Захара була створена для мене. Я шукав її достатньо довго і зрозумів, хто вона тільки після того, як звалив на землю і…

Сафріна вдарила його кулаком у носа. Кістяшки її спалахнули болем і почали нагріватися. В’язень видав дивний звук, через кров, що стікала із пораненого носа.

– Тобі не вбити мене. Як би ти не прагнула. Я пов’язав наші життя. Тепер помре один – загине й інший. То як, дитинко, вб’єш матір власними руками?

– Ти брешеш.

– Перевіримо? – криво всміхнувся він.

Дівчина вагалася. Звісно, він міг брехати аби врятувати своє жалюгідне життя, та що як ні? Що як він дійсно прив’язав своє життя до її? У те, що така погань могла бути істинною парою матері, дівчина відмовлялась вірити. Вона все життя жила з думкою, що половина обрана магією має бути щирою і чистою. Парою, що була створена Богинею, ідеальним партнером що завжди буде на твоєму боці і ніколи не завдасть болю. Та, що як у реальності все не так? Що як і половина може бути такою жахливою?