Розділ 35⏳

Вони сиділи за столом мовчки ще кілька хвилин. Він тримав її руки у своїх, погладжуючи зовнішній бік долонь великим пальцем. Ці рухи заспокоювали її, та геть не стримували думок, що неначе обридливі голоси перекрикували одна одну.

– Нащо ти сказав про одруження? – нарешті спитала вона.

– Але ж ми думали про це.

Дівчина змовчала. Думав про це він. 

– Не кажи, що сердишся на мене за це.

– Твоя витівка коштуватиме мені проблем із матір’ю. Вона і так не довіряла мені, тепер взагалі з хати не випустить.

– Тоді… Може втечемо? Цієї ж ночі?

Дівчина підвела голову.

– Ні. Я маю лишитись тут, доки вона не заспокоїться. А коли втратить пильність – ми втечемо.

Аларик відкинувся на стілець.

– Ти не хочеш за мене заміж? – з недовірою спитав він. 

– Було б непогано отримати пропозицію, перш ніж ти підеш із нею до моєї матері.

– Ну, даруй. У нас так не заведено.

– Не заведено?

– Чоловік, обираючи собі наречену йде у першу чергу до її батька отримувати дозвіл. Тільки отримавши його він може взяти шлюб.

Сафріна прибрала свої руки, ховаючи під стіл.

– Мені начхати, як заведено у вас, Аларику. Тут жінку поважають. І її думку враховують. Хочеш у дружини зоряну, то шануй це! Ти мав спитати мене спершу.

– Але ж…Ми і так цього прагнули! Ти ж хочеш бути королевою!

Сафріна опустила очі. Аларик лагідно посміхнувся, торкнувшись її щоки.

– І ти будеш королевою. Найкращою королевою, яку тільки могло бачити Місто Сонця, обіцяю.

Дівчина поглянула на нього. Аларик продовжував:

– Та для цього ми маємо одружитися. І якщо твоя матір проти – не біда. Ти досить доросла, щоб прийняти пропозицію самостійно. Зробімо так: подумай про це. Якщо згодна – приходь на наше місце опівночі. А як не згодна – я чекатиму скільки буде треба.

– Вона чатуватиме. Не дасть мені піти.

– Я думаю, як сильно чогось хочеш – спосіб знайдеться.

Ці слова чомусь вкололи її. Та вона лишила їх без відповіді. Він підвівся і обійшов стіл, щоб спинитися поруч. Дівчина повільно підвела на нього очі. Він взяв її обличчя у свої руки і ніжно поцілував. Сафріна розчинялася у тому цілунку, неначе Аларик був всім світом для неї. І весь її гнів наче зникав.

І все ж Сафріна майже не спала. Думки вирували у її голові, не даючи навіть шансу зімкнути очі. Вона чула, що Захара міцно спить, її виказувало розмірене і глибоке дихання, втім Сафріна і не збиралася йти на зустріч із Алариком. Коли п’янкий цілунок нарешті розвіявся, вона піймала себе на думці, що не проти зачекати. Щось спиняло її, немов би це його постійне намагання вирішити все за неї обмежувало її свободу. Вона не була готова вийти за нього. Вони знайомі ледь місяць, цього занадто мало, неважливо половина він їй чи ні. Дівчина дивилась то в стелю, то на стіни, повіки здавались важкими, втома накочувала на тіло, і от нарешті, їй вдалося хоч трохи подрімати. Втім, Захара збудила дочок задовго до того як положення зірок повністю змінилось. Дівчата хутко вдягнулися, накинули каптури на голову і вирушили за матір’ю.

– Куди ми йдемо? – спитала Сафріна.

– Цить! – шипіла вона. – Ні пари з вуст. За мною.

Сафріна і Калісса переглянулись і продовжували тихо крокувати у пітьмі. 

– Вітаю, містере Келдж.

Чоловік всміхнувся, кивнувши. Він відчинив дверцята карети і допоміг Захарі сісти всередину. Він подав руку Каліссі, а тоді й Сафріні. Коли всі повсідалися, він зачинив двері і сів на місце кучера. 

– В ім’я Богині, куди ми їдемо? – потираючи затерплі від болю скроні, спитала Сафріна.

– Я отримала роботу на кухні у палаці. Буду готувати магічні напої і десерти. Всього на один бал.

– Ми будемо у палаці? Під час балу? – просяяла Калісса.

– Як ти могла отримати цю роботу? – пирхнула Сафріна. – Від нашого села до столиці пів ночі шляху. Невже, вони не могли знайти магічну кухарку ближче?

– Ну, мої настоянки везуть аж до палацу. Її Величність вважає, що саме вони здатні розважити гостей. 

– А що сталось із придворним магічним кухарем?

– Занедужав, бідолашний. Саме везу йому цілющий збір, недуга вклала його на ліжко на кілька ночей.

– Якраз перед балом? – хмикнула Сафріна. – Як зручно.

Захара змовчала, відвернувшись до вікна. Карета перекочувалась із боку набік, роздавався стукіт копит і скрип дерева. Дівчина і собі визирнула у віконце, спостерігаючи як сяє Сіріус. Подумки звернувшись до нього, вона просила полегшити головний біль, що скував її скроні, тиснувши на череп ще більше за нав’язливі думки про Аларика.

Коли за вікном нарешті показались високі кам’яні башти і мур, дівчина підвела голову. Вона ще ніколи не бачила палацу так близько. Вартові, вбрані у чорні обладунки із сяючими зірками на грудях, пропустили карету, відмикаючи високі ворота.